– Жителям Виноградівки, у яких ми орендуємо землю, видаємо як оплату по три тонни зерна.
Г.М. Кочмар, керівник приватного підприємства «Колос», витримав паузу, спостерігаючи, як працює моя уява. Я справді уявила, як сім'я із двох пенсіонерів – колишніх колгоспників восени одержують на складі 100-120 мішків, набитих пшеницею, ячменем, горохом, соняшником. Пристойні дивіденди!
– Уже весна в розпалі, але не всі пайовики забрали зі складу своє зерно, – далі говорив Георгій Михайлович. – Таку кількість деяким людям навіть зберігати ніде!
Провівши по території зерноскладу, обгородженою високою огорожею, керівник ніби вибачаючись сказав:
– Офісу поки що у мене немає, але наступного разу, гадаю, ми вже будемо розмовляти в кабінеті.
Георгій Михайлович забув, що те ж саме говорив мені рівно п'ять років тому, коли тільки створив приватне підприємство, взявши у своїх односільчан – колишніх членів збанкрутілого СВК в оренду 2 тисячі гектарів землі. Крім полів, йому дістався великий тваринницький комплекс, що був доведений до занепаду. Тоді в одному з корівників, прибирати які через відсутність механізації доводилося вручну, і відбулося наше перше з Г.М. Кочмарем інтерв'ю. Отже, за минулі п'ять років кабінетом приватний підприємець не обзавівся, але купив п'ять нових, високопродуктивних комбайнів, оновив тракторний парк, придбав сучасне причіпне обладнання.
– Сівалки у нас німецькі, – провадить Георгій Михайлович екскурсію по мехдвору, де рівними рядами стоїть усіляка техніка. – Так, це обладнання дуже дорого коштує, але ми пішли на ці витрати тому, що працюємо лише з імпортним, дуже дорогим, насінням. Німецькі сівалки, на відміну від вітчизняних, забезпечують високу точність загортання насіння у ґрунт. Якісний насіннєвий матеріал – це гарантія високих урожаїв. Зрозуміло, землі потрібно дати все, що передбачено технологією виробництва – перед посівною ми закупили сім вагонів добрив! Але от результат: торік ми одержали пшениці по 52 центнери з гектара, ріпаку – по 45 центнерів, ячменю – по 62 центнери з гектара. За врожайністю ПП «Колос» посідає перше місце в Болградському районі.
За підсумками 2008 року чистий прибуток ПП «Колос» склав 2 мільйони 583 тисячі гривень. Рентабельність – 83%.
Отже, сільське господарство в принципі – прибуткова справа? Як же потрібно поставити роботу, щоб домогтися успіху?
Насамперед підприємець зібрав команду фахівців, яким довіряє як самому собі. Першими помічниками стали два двоюрідні брати – Савелій Георгійович і Василь Георгійович, колись провідні фахівці місцевого сільгосппідприємства. Бухгалтерію взяла на себе рідна сестра Г.М. Кочмара Валентина Михайлівна Капсамун, також фахівець із досвідом роботи. Одержавши диплом про вищу освіту, до села повернувся старший син Георгія Михайловича. Двоє молодших синів, яким вже по 22 роки, теж вирішили лишитися у Виноградівці – працюють механіками в ПП «Колос» і заочно навчаються в Одеському аграрному університеті.
– Можна було б працювати ще ефективніше, – говорить Георгій Михайлович, – але дуже заважає відсутність стабільності в країні. Ось, наприклад, торік були добрі види на ріпак. І справді, перші партії ми продавали по 3 гривні за кілограм. Але незабаром ціни стрімко впали, у результаті чого, я вважаю, ми недоодержали близько півмільйона гривень прибутку. Як планувати роботу на кілька років вперед, коли не знаєш, що тебе чекає завтра? Таке відчуття, що щодня ходиш по канату над прірвою. Ми, селяни, завжди боїмося, що в будь-яку мить хтось поставить нас на коліна.
…Показавши всі виробничі об'єкти цеху рослинництва і шикарні темно-зелені килими озимих, керівник підприємства не міг не продемонструвати ферми. ПП «Колос» у Виноградівці – одне з небагатьох підприємств Болградського району, що дуже серйозно займається тваринництвом. Г.М. Кочмар, за освітою зоотехнік, переконаний у тому, що не можна працювати на землі, не маючи тваринництва.
– По-перше, ферми поглинають всі відходи рослинництва. Це – стебла кукурудзи, капелюшки соняшнику, солома, висівки. Якби не тварини, десяту частину вирощеного на полях, довелося б просто викидати. По-друге, кожне поле хоча б один раз на кілька років необхідно гарненько удобрювати органікою. По-третє, ферма – це наш власний «банк», у якому в будь-яку мить можна взяти необхідну кількість грошей. І, нарешті, тваринництво – це стабільні робочі місця.
– Зарплата тут гарна, – скаже мені трохи пізніше один із працівників ферми великої рогатої худоби Володимир Попозогло. – Ми одержуємо по 1500 гривень на місяць, причому, не було випадку, щоб зарплату затримали хоча б на день. Для села, я вважаю, це дуже добрий заробіток.
У ПП «Колос» вирощують 500 голів свиней, 200 – бичків і 1600 овець.
– На сьогоднішній день м'ясне тваринництво – вигідна справа, – стверджує Г.М. Кочмар. – У Саратському і Татарбунарському районах ми закуповуємо телят і вирощуємо їх до 500 кілограмів. Торік ми продавали яловичину по 12,5 грн за кілограм живої ваги, плюс одержували державну дотацію. Скажу так: один бик – це 1 тисяча гривень чистого прибутку. Свині – ще вигідніше: м'ясо йде по 20 гривень за кілограм у живій вазі, а собівартість становить 10 гривень – от і рахуйте рентабельність... А як можна, живучи в бессарабських степах, не тримати овець? Це невибагливі тварини, які під'їдають усе. Ми виготовляємо бринзу, ми реалізуємо вовну. Головне, треба стабільно займатися тваринництвом, не впадати у розпач у ту мить, коли закупівельні ціни падають, зводячи прибуток до мінімуму. За спадом неодмінно настане піднесення.
Так, збережність поголів'я – проблема дуже велика. Близькість кордону з Молдовою, що йде по полях, безліч безробітних, що не бажають заробляти на життя працею... Але «секьюріті» у Кочмара завидній відданості і пильності. Це – десятки псів, які працюють на всіх об'єктах «єдиною командою»: досить одному подати голос, як піднімає тривогу вся сторожова рать.
– Таким чином, уночі досить одного чергового, – говорить Г.М. Кочмар. – За охорону відповідають мої сини, які по черзі ходять у нічні зміни.
Наприкінці – три традиційних запитання: про соціальні програми, про творчі плани, і життєве кредо.
– Колектив нашого підприємства – 36 чоловік, на час сезонних робіт – до 80-ти. Середня зарплата – 1200 гривень на місяць. Це значно вище середньостатистичної зарплати в сільгосппідприємствах Болградського району. Хто хоче працювати, той працює – ми готові приймати людей. У нас, наприклад, є чотири «запасних» механізатори, для яких немає «персональної» техніки, але вони завжди задіяні у виробничому процесі. Разом із ПП «Герюш», яке очолює Георгій Петрович Терзі, допомагаю селу (тим паче, що сільський голова – Афанасій Георгійович Кочмар – ще один мій брат). Так, 140 тисяч гривень виділили на ремонт вулиць у селі. Допомагаємо школі – нещодавно купили новий котел. Виділяємо сільраді гроші для надання допомоги незаможним в особливо складних ситуаціях. Разом з «Герюш» підтримуємо футбольну команду, виділяючи кожному гравцеві як матеріальне заохочення по 300 кілограмів зерна. Ми пишаємося тим, що наша футбольна команда – найсильніша в районі. Якщо говорити про виробничі плани, то настав час створювати переробні підприємства – найближчим часом маємо намір побудувати олійню і млин. Життєве кредо? Пам’ятаєте слова з роману «Як гартувалася сталь»? «Жизнь нужно прожить так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы...» Я вважаю, що ми не маємо права погано працювати. Нам треба платити зарплату і розвивати виробництво. Лише так ми збережемо своє рідне село.
