Напередодні осені знову загострилися симптоми приватизаційної хвороби на Одеському припортовому заводі. Оголошено конкурс на його продаж, і через 75 днів – 29 вересня 2009 року – повинні початися торги.
Чутки, що переходять у наміри передати підприємство у чужі руки, лихоманять його вже 17-й рік. Остання спроба ледве не вдалася у травні минулого року. Здійснення цього плану стримали лише 4 тисячі підписів одеситів і жителів Южного, які виступили з протестом проти екологічної безвідповідальності такого кроку. Що цього разу?
Голова Одеської облради Микола Скорик вважає цю акцію шкідливою для держави, а в організаційному плані – передчасною і не підготовленою.
Не популярні вказівки, що надходять з високих кабінетів влади, про продаж ОПЗ і в народі, у середовищі заводського колективу. Думку деяких заводчан вдалося почути просто на прохідний наприкінці робочого дня. На жаль, жоден зі співрозмовників не побажав відрекомендуватися і назвати свою посаду. У бажанні людей залишитися інкогніто вже можна вбачати симптом негараздів. Чому? Та тому, що не засвітившись, менше ризикуєш залишитися без заробітку. На заводі встановлено 4-денний робочий тиждень. І хоча оклади не змінилися, премія скоротилася для більшості на 30%, а у працівників допоміжних цехів і зовсім знята. Останні одержують свої 1200 гривень на місяць і моляться, щоб не стало гірше.
Щоправда, нервозність з приводу невизначеності свого становища у заводчан минула. Як мені сказали, у більшості вже виробився психологічний імунітет проти нескінченної загрози перейти під командування іноземного приватника. Тепер у настроях переважає стримане очікування того сюрпризу, який піднесе швидка осінь.
Голова профкому Володимир Дрібноход визнає, що у ОПЗ досить насущних виробничих проблем, наприклад, щодо експорту продукції. Або – пов'язаних з вартістю газу, який, як відомо, підприємство купує по 315 доларів за 1000 кубометрів. Тому зараз важливі реальні питання виживання, а не ребуси майбутнього.
Тим часом, багато про що змушує замислитися та методична завзятість, з якою уряд провадить свою приватизаційну політику. Наприклад, перших осіб країни не бентежить, що привселюдно ставить під сумнів доцільність приватизації екс-голова Фонду держмайна України Валентина Семенюк-Самсоненко, яка хоча і не при справах, але явно в темі. У своєму виступі вона чітко сказала, що такий крок допустимий лише у тому разі, якщо є необхідність у ефективнішому власникові. Але навіщо його шукати, якщо підприємство працює прибутково, перебуваючи у власності держави? У крайньому разі, можна продати 5% акцій, або навіть 10%. І за рахунок цього поповнити бюджет. Але не 99%, як програмується зараз. Адже тоді держава цілком втратить контроль над індустріальним гігантом.
Можна почути у відповідь, що заява колишнього керівника ФДМУ дискусійна. Які ж тоді дії уряду, що здійснюються реально? Виявляється, українське МЗС завчасно розіслало запрошення на участь у тендері торгпредствам майже 50 держав. Чи за випадковим збігом серед них опинилися всі ті країни, куди їздила з візитом Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко?
У своєму нещодавньому виступі на телеканалі «СТБ» вона підкреслила, що восени буде провадитися конкурс щодо залучення стратегічного інвестора для Одеського припортового. І в ньому братимуть участь лівійські компанії. Можливо, їй так хочеться, бо ні про лівійських бізнесменів, ні про інших охочих купити ОПЗ, даних немає. Не тому, що їх приховують, а тому, що офіційно поки що ніхто не подав жодної заявки. Цим і викликана відмова заступника директора заводу Валерія Севастьянова коментувати ситуацію, оскільки немає матеріалу для дослідження.
Справді, торік кількість охочих купити завод піднімалася до 10. Цього року конкурс оголошено, а конкурсантів немає! Можливо, запопадливість інвесторів роздобути цей ласий виробничий шматок остудила криза? Справді, стартова ціна у 4 млрд гривень не кожному по кишені. Це на цілий мільярд більше, ніж у 2008 році. Однак В. Семенюк-Самсоненко впевнена, що початкова вартість підприємства занижена не менш ніж на 80 млн доларів. Можливо, у планах уряду підняти ціну на аукціоні?
За умовами приватизації він повинен бути відкритим і проходити у присутності представників Секретаріату Президента України, міністерств економіки, фінансів, а також інших спостерігачів. Та тільки у всій цій докладно розписаній процедурі є кілька симптоматичних «проколів».
Так, центральним є питання, на які потреби будуть спрямовані гроші, виручені на торгах. Таке одноразове вливання до бюджету, хоча воно й велике, не врятує національну економіку, що кульгає. Проїдати мільярди і зовсім нерозумно: регулярні надходження до скарбниці від доходів ОПЗ з його продажем припиняться, і буде сьогодні густо, а завтра порожньо. З міркувань людей, ці гроші послужать фінансовим реверансом в «піар»-кампанії. І вони здогадуються, на чию користь!
Викликає сумнів і обіцянка української «прем'єрки», дане торік заводчанам, що 2% від загальної суми, отриманої на аукціоні, будуть перераховані до місцевих бюджетів. Документально це не оформлено, а на звертання Одеського обласного і міського керівництва із проханнями підтвердити таке рішення відповіді не було. Чи можна вірити і далі на слово, що завод не буде розпроданий вроздріб? Що збережуться колектив і соціально-побутова сфера?
Мер Южного Володимир Новацький озвучив пункт умов приватизації, відповідно до якого щасливий власник даного підприємства не має права скорочувати чисельність робітників... протягом 5 років. Ну, а потім – хоч трава не рости? І яку тоді управу знайдеш на приватника з іноземним підданством?!
Є, щоправда, пункт, який зовні дає можливість розірвати договір з новим господарем заводу, якщо той не буде вкладати певні кошти у забезпечення екологічної безпеки виробництва. Але тоді, мабуть, доведеться повернути приватникові його гроші. Де їх візьме держава, яка для закриття своїх господарських дір продає останнє?
А якщо так, то продаж ОПЗ – вірна доріжка у кабалу до чужинця. Практика відторгнення держмайна не дає позитивних прикладів. Відповідно до історії «хвороби», із шести українських підприємств, аналогічних ОПЗ, п'ять уже приватизовано. Але від цього хімічна промисловість не виграла і далі деградує.
Тут потрібні радикальні заходи, а не коментарі до ситуації, які будуть дані у вересні. Як би замість них не довелося констатувати, що вже й говорити – пізно!..
