Ще напровесні, проїжджаючи так званою залісною зоною, довелося почути розмову двох жінок. Обидві все своє трудове життя пропрацювали в колгоспі. Одна – нормовичкою, друга – в тваринництві. Жінки говорили про своє життя-буття, звичне для сільчанок. І якби не одна фраза, я і не звернула б увагу на ту балачку.
Любов Петрівна Іванова, яка понад тридцять років пропрацювала дояркою, сказала:
– А ви знаєте, я вже не вірю, що можна відродити наші села. Не раз я мріяла про те, що в село прийде якийсь інвестор, і воно відродиться. Знову запрацюють ферми, як і раніше, йтимуть в поле дівчата із сапами. Але останнім часом дійшла висновку, що того вже не буде ніколи. Якби навіть сьогодні знайшовся такий магнат, який хотів би вкласти гроші в розвиток сільського господарства, конкретно якогось села, то вже немає кому все це відбудовувати. Людей в селі майже не залишилося. А багато з тих, що ще є, вже не можуть не тільки працювати, а й себе обходити.
Довго мучила мене думка, висловлена простою селянкою. Тож вирішила поцікавитися, що з цього приводу думають люди молодшого покоління, керівники. На моє запитання, чи зможе інвестування стати рятівним кругом для села, Неділківський сільський голова Олександр Буманський відповів:
– Я вважаю, що сьогодні ще зможе. Якби прийшов інвестор, який побажав би вкласти гроші у відродження села, то люди знайшлися б. Не буду говорити про інші населені пункти, а скажу конкретно за наше Неділкове. Нині понад сто наших сільчан виїхали на заробітки. Якщо ж у селі почнеться будівництво, і людям дадуть гідну зарплату, то більшість з них повернеться. Адже нині і в містах непросто заробити копійку. Там теж сталися значні скорочення. Тож своїх безробітних вистачає. Приїжджі із сіл мед там не лижуть. Та ще й живуть переважно в якихось вагончиках, бараках. Вони залюбки повернулися б додому.
Протилежну думку висловив директор ТОВ «Савранський завод продтоварів» Юрій Ружицький:
– Я вважаю, що село вже не можна відродити. Держава довела людей до відчаю. А ще сьогодні ніхто не буде працювати за копійки. Молодь нині в село і калачем не заманиш. До того, що тут здебільшого мізерні зарплати, та ще й ніяких комунальних зручностей немає. Молодь прагне жити цивілізовано, мати більш-менш нормальні побутові умови, мати змогу відпочити. І, враховуючи, що наша країна перебуває в стані постійних виборів, схоже, що скоро й не буде.
Голова СВК «Прибужець» Тетяна Гаврищук налаштована дещо оптимістичніше:
– Якщо знайдеться хороший інвестор, то люди у нас ще знайшлися б.
Директор ПСП «Буревісник» Микола Каушан теж вважає, що село можна відродити, але для цього потрібно:
– Щоб були одностайними керівництво агроформування та органів місцевого самоврядування. У нашому селі, на жаль, поки що такої співпраці немає. Ще однією з проблем є й те, що нині в Дубиновому не вистачає механізаторів, водіїв. Тобто, людей суто сільськогосподарських професій. А без них розвивати наше виробництво неможливо. Щодо інвесторів, то вони мають знати, що тільки тоді буде пуття, якщо людям платити добру зарплату. Ті копійки, які зазвичай заробляли в колгоспах, нині нікого не влаштують. А ще потрібно оновлювати техніку, вести розширене виробництво. Все це дасть змогу вносити певні кошти і в розвиток соціальної сфери.
Питання відродження сіл турбує і керівників районного рівня. Наприклад, заступник голови Савранської райради О.А. Іспанюк досить активно долучився до обговорення цієї теми.
– Як на мою думку, – сказав Олег Аскольдович, – то відродити села так, як це розуміє старше покоління, коли молодь залишається в колгоспі, усім є робота, вечорами повні клуби, такого вже не буде. І з цим потрібно змиритися. Варто усвідомити, що ми живемо в новий час, в нових економічних і культурно-побутових умовах. Скажімо, сьогодні в Саврань може прийти інвестор з питань тваринництва. Неважко знайти людей, які готові побудувати сучасний комплекс з виробництва і переробки тваринницької продукції. Але для нього потрібно не менше десяти тисяч гектарів ріллі. Та для людей, які живуть на цій території, від цього буде мало зиску. Адже підприємство буде модернізованим, на якому працюватиме близько 20 осіб. Для порівняння скажу, що в колишніх колгоспах для таких обсягів виробництва потрібно було в десять разів більше людей. Якщо ж взяти рільництво, то там, де колись працювало десять комбайнів марки «Нива» і на них були зайняті двадцять механізаторів, тепер їх замінить два комбайни нового покоління. Жоден інвестор не залучатиме зайвих людей. Він візьме рівно стільки, скільки необхідно для виконання певного обсягу робіт. Нині входить у практику використання сезонних працівників. Відповідно скорочується кількість працівників і в обслуговуючій сфері. А ще тепер в рільництві застосовують нові технології, які не потребують затрат ручної праці. Тож така професія як нормовички взагалі зникла. А раніше їх були десятки, а то й сотні в кожному селі.
Колись мені довелося спілкуватися із Михайлом Михайловичем Поплавським. Розповідаючи про свою мережу ресторанів, він сказав , що спочатку вони давали прибуток, а з часом стали збиткові. Тоді він запросив американського менеджера, і той йому сказав, що в нього забагато працівників. Михайло Михайлович влаштовував на роботу багатьох своїх земляків. На це американський фахівець сказав: «Або працевлаштування, або рентабельність виробництва. Іншого не дано». Тож якщо в село прийде інвестор, зрозуміло, що він передусім дбатиме про рентабельність виробництва.
За нинішньої економічної політики та ще й в умовах кризи переважна більшість сільгосппідприємств не живе, а животіє. І це не їхня провина. А їхня біда. Адже продукцію сільгосптоваровиробників купують за безцінь. Тому їм вже не до бібліотек, клубів, ФАПів та шкіл. Як у народі кажуть: коли збіднів, то не до жиру, аби шкіра ціла. Звичайно, є винятки, коли сільгосптовариства роблять подарунки закладам культури, допомагають відремонтувати приміщення сільських медичних закладів. Але то, на жаль, винятки.
Останнім часом соціальну сферу віддано на місцеві органи влади. І ми не ділимо села на перспективні і не перспективні. В усіх намагаємось зберігати бібліотеки, якщо в них навіть протягом десяти років не поповнювався фонд, і сільські клуби, якщо до них ніхто не ходить,бо там ще живуть люди і ми, органи місцевого самоврядування, маємо про них дбати.
Скільки людей, стільки й думок. Та як би там не було, але села будуть, тільки, швидше за все, вони будуть селами нового типу. Чимало науковців, експертів висловлюють думку про те, що оті дрібні хутірці відійдуть в історію, а на їх місце прийдуть високорозвинені сільськогосподарсько-промислові центри, які об’єднають навколо себе великі масиви орних земель, обробітком яких займатиметься зовсім незначна кількість висококваліфікованих професіоналів. Там будуть і переробляти продукцію. І як нам не боляче втрачати наші маленькі мальовничі села, реаліям життя емоції не підвладні.
