Мій співрозмовник – Кривобалківський сільський голова Валентина Петрівна Венгровська, яка присвятила 30 років роботі в органах місцевого самоврядування. Зовсім нещодавно Валентина Петрівна була нагороджена за сумлінну працю та вагомий внесок у розбудову Української держави орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
– Валентино Петрівно, що Ви відчували на сцені оперного театру під час вручення ордена головою обласної державної адміністрації Миколою Дмитровичем Сердюком?
– Що відчувала?.. Радість від того, що твоя праця гідно поцінована. Вдома, у селі Крива Балка, коли мене вітали мої земляки, я відповідала їм, що нагорода держави – наша спільна заслуга. Адже у моїй особі нагородили усю нашу двотисячну сільську громаду, яку я маю честь очолювати.
– Ви виросли у багатодітній сім’ї, пройшли через різні життєві труднощі. Які риси характеру, що допомагають Вам відбутися як особистості, перейняли від своїх батьків?
– Крива Балка – моє рідне село, де я виросла в сім’ї малограмотних сільських трудівників. Нас, дітей, у сім’ї було четверо. Але усім сестрам та братові (на жаль, нині покійному) було властиве почуття відповідальності за свої слова та вчинки, за працю. Воно було властиве нашим батькам. Батько був суворою людиною, але великим естетом: любив співати, танцювати, вмів цінувати прекрасне. Це сприйняття краси, вміння її розуміти та тонко відчувати – у мене від нього. Матір же навчала нас, дітей, робити усе так, щоб не було соромно за свої вчинки. Тому, навчаючись у педучилищі, працюючи в яслях-садку, які я у неповних 20 років очолила (а це 30 підлеглих та 280 дітей!), завжди пам'ятала про батьківські настанови.
– Початок Вашої трудової біографії пов'язаний із дітьми. Чи можна сказати, що саме школа дала Вам путівку у життя?
– З педагогікою та дітьми пов'язана моя молодість. Закінчивши історичний факультет ОДУ, я із 1976 року мешкала у Кривій Балці, куди переїхала разом із сім’єю. Під керівництвом директора Я.І. Чайковського працювала вчителем історії. Спілкування із мудрими педагогами-наставниками стало для мене справжньою школою життя. Усе це згодом стало у пригоді в роботі з людьми.
– Кажуть, що об'єктивно оцінити себе, свої вчинки – найскладніше. І все ж таки, як Ви оцінюєте себе збоку? Що Вам подобається у собі, і з чим Ви не можете змиритися?
– Бути керівником – дуже складно. Напевно, збоку людину краще видно. Але я спробую оцінити себе своїми ж очима. Я – людина товариська, але тверда і запальна. Мені не подобається те, що я мало уваги приділяю собі. Занадто опікую своїх синів... Подобаються – цілеспрямованість, бажання усе доводити до кінця.
– Що Ви найбільше цінуєте в людях?
– Порядність та доброту. Пам'ятаю, якось я дуже захворіла і першим, хто прийшов до мене в лікарню із земляків, була жінка, яку я ніколи б раніше не ризикнула назвати ні другом, ні приятелькою. Але її теплі пиріжки та домашнє молоко, які вона принесла, мене зігріли більше, ніж чиїсь словесні лестощі та вигадливі гучні слова. Я одразу відчула в цій жінці добру людину.
– А яка вона, по-Вашому, добра людина? Чи легко бути нею, особливо у наш час?
– Якось мій трирічний онук запитав мене про те, хто така добра людина. Я довго йому пояснювала, що це людина, яка робить добро, говорить приємні слова, ввічлива з усіма. Він слухав, а потім сказав: "Так, бабусю, а бути добрим – дуже важко". Зараз, справді, такий складний час, що залишатися добрим досить непросто, але без цієї риси характеру не буде взаєморозуміння у роботі із людьми.
– Робота з людьми – найскладніша. Вона припускає розв’язання великої кількості проблем, неминучість конфліктів. Гадаю, що цього у Вашому житті вистачає теж. Чи не хотілося Вам змінити роботу, змінити щось у житті, переінакшити?
– Після закінчення філолофсько-атеїстичного факультету Київського університету була така можливість. Але я настільки органічно "зрослася" зі своєю громадою, що вже не мислю себе без неї. Навіть мої діти не завжди мене розуміють у цьому. Але моя молодість, енергія, мудрість – від громади. Хоча мені та моїм колегам, сільським головам, – дуже важко. Адже спілкування з людьми – це професія і справжнє мистецтво. А керівник, опановуючи ці ази, повинен вміти запалити людей, повести за собою.
– Яких людей Ви намагаєтеся обходити на життєвому шляху, з ким хочеться рідше зустрічатися?
– Не люблю пристосуванців та брехунів.
– Про що мріє сильна жінка, сільський голова В.П. Венгровська?
– Мрію про те, коли сільські ради будуть фінансуватися на такому рівні, щоб мати можливість самостійно вирішувати усі свої питання, а не перебувати у ролі постійного прохача.
Мрію, щоб відбулися мої онуки. Старшому – 15 років, він любить танцювати, а молодший – ще маленький. Цікаво, ким вони стануть у житті? Хочу, щоб відбулися як творчі особистості, щоб здійснилися їхні плани.
– Серед книжок є ті твори, до яких ми дуже часто повертаємося, щоб перечитати та пізнати нове. Яка книжка або фільм Вам найближчі?
– "Собаче серце" М. Булгакова. Але найчастіше я перечитую Біблію – джерело мудрості та пізнання буття. З фільмів дуже подобається картина М. Михалкова "Дванадцять", її філософія.
– Про що Ви мрієте, чого хочете ще досягти?
– Навіть не знаю... Досягла всього, чого хотіла. У мене є сини, онуки, улюблена робота. Я здійснила свою мрію – вклонилася Гробу Господньому. З атеїстки перетворилася у людину, яка вивчає Біблію. Хочеться більше приділяти уваги рідним, друзям та людям, які мене оточують. Ще хотіла б собі побажати здоров'я, об'єктивності в оцінці людей. А усім своїм землякам – тепла в домівках та в серцях, миру та взаєморозуміння.
