Битва, яка відбулася в серпні 1649 року між українською Визвольною армією під проводом Б. Хмельницького і польськими військами під командуванням короля Яна II Казимира під Зборовом, що на Тернопільщині, й досі спонукає наших істориків та письменників до роздумів, досліджень та гострої полеміки. Чим же вони викликані? Саме про це ми сьогодні й поговоримо.
У січні 1649 року гетьман Богдан Хмельницький урочисто, на білому коні, в’їхав до Києва. Зустрічали його на Софіївському майдані, на якому тепер стоїть йому пам’ятник, з королівськими почестями: дзвонили в усі дзвони, стріляли з гармат, митрополит його благословляв, а студенти (спудеї) Академії славили у віршах. Усі наївно вірили, що ось зараз Хмельницький проголосить створення незалежної української держави, а себе – її керівником. Бо й справді, військово-політична ситуація була такою, що ніщо не заважало Хмельницькому проголосити незалежність України, а себе – її царем, королем, та ким завгодно, хоч падишахом. Проте цього не сталося. Мало того, вже після цих урочистостей Хмельницький прибуває до Переяслава і зустрічає там високочинну польську делегацію на чолі з королівським комісаром в Україні Адамом Киселем. І що ж там відбувається? А те, що й мало відбутися: гетьман приймає з рук королівського комісара гетьманську булаву і польську червону корогву з білим орлом, засвідчивши цим прийняттям, що він і далі залишається підданим польського короля та командує «Його королівської милості Військом Запорізьким», як він запевняв у листах; а Україна все ще є складовою частиною Речі Посполитої.
Генеральній битві під Зборовом передували тяжкі бої під Збаражем, де талановитий польський полководець, етнічний українець Ярема Вишневецький тримав оборону в місцевій фортеці. Дізнавшись про це, король зібрав військо і рушив йому на допомогу. Щоб запобігти об’єднанню двох польських військ, Хмельницький частину своєї армії непомітно відвів від Збаража і зосередив у лісах поблизу Зборова. У цей час на допомогу козакам прийшла кримська орда на чолі з ханом Іслам-Гіреєм III, загони буджацьких татарів і навіть кілька загонів північнокавказьких народів, зокрема, черкесів. Крім того, турецький султан надіслав йому шеститисячний корпус яничарів, і, таким чином, під прапорами Хмельницького виявилася величезна, майже 200-тисячна армія.
Дочекавшись переправи польських військ через річку Стрипу, козаки раптово напали на них з кількох сторін і значну частину винищили, а решту, на чолі з королем, примусили зачинитися в укріпленому – з валів та возів – таборі. Проте вже наступного дня козаки вдалися до генерального штурму, і, перебивши основну частину військ, увірвалися до табору. Оточивши королівський намет і карету, повстанці заходилися винищувати особисту охорону короля. Зрозуміло було, що король і його військо приречені. Але сталося те, чого ніхто з козаків не чекав: пробившись до короля, Хмельницький зупинив бій, взявши Яна-Казимира під свій захист і наказавши козакам вийти з польського табору.
Історик Микола Аркас цю щасливу для поляків і трагічну для українців сцену описує так: «Вже козаки ускочили в табір. Тоді король вигукнув: «Пробі, рятуйте мене і вітчизну!». Козаки вже розпорошили королівську варту і вже от-от мали схопити короля. Коли тут пролунав на ціле поле могутній вигук гетьмана козацького: «Згода!». Зупинилися козаки й одступили. Потроху ущухла й січа – то гетьмана узяв острах накласти руку на свого короля…». Приблизно такі ж описи подають І. Крип’якевич та низка інших істориків.
Це сталося надвечір, а до ранку полякам пощастило підкупити кримського хана й укласти з ним перемир’я. При цьому надзвичайно принизливим видається той факт, що хан, який на той час практично взяв Хмельницького у заручники, просив короля оголосити амністію козакам та їхньому гетьманові! Що ж до Хмельницького, то він написав польському королеві листа, в якому запевняв, що «знайшов пристановище біля ніг його величності кримського хана з надією, що він допоможе мені повернути Вашу прихильність. Краще б мені померти, аніж жити ворогом мого доброчесного повелителя. Бажаю лише одного – прожити свої останні дні мирно, під захистом королівської милості».
Дехто з істориків намагається в усьому звинувачувати зрадливого хана. Що ж, можна списувати цю поразку й на хана, виправдовуючи в такий спосіб Хмельницького, так навіть патріотичніше. Проте історичні реалії заперечувати важко. А вони полягають у тому, що, зупинивши винищення польського табору, Хмельницький не лише зрадив своє військо, але й позбавив кримську орду тієї значної військової здобичі, якою зваблював, закликаючи в Україну. Ну а що хан був зацікавлений у тому, щоб ослаблена Україна продовжувала свої безкінечні війни з ослабленою Польщею – то це безсумнівно. Було б дивно, якби він поводився інакше.
Тим часом розгромлені під Зборовом поляки продиктували українцям умови договору, згідно з якими повстанці знову втрачали збройно визволені землі Волині, Поділля, Галичини та ін. До того ж козацький реєстр зменшувався до мізерних 40 тисяч шабель, тобто основна частина козаків залишалася поза реєстром, а отже, поза державним утриманням, поза законом. Зате польська шляхта здобула право повернути собі всі відібрані повстанцями маєтності, а селяни зобов’язані були повернутися до своїх власників-панів, що викликало сильне обурення серед учорашніх кріпаків. Щоправда, у трьох воєводствах – Київському, Чернігівському та Брацлавському – влада польської шляхти значно обмежувалася, і там не мали права розміщуватися польські війська. Крім того, учасники повстання не повинні були переслідуватися польською владою, хоча, звичайно ж, переслідувалися: магнати жорстоко карали бунтарів, вимагаючи повернути все розкрадене з маєтків.
Обурення козаків та повстанців зрадою Хмельницького було таким, що всі запорізькі козаки, які становили ядро війська, демонстративно полишили його табір, відійшли на Січ й обрали собі гетьманом полковника Гудовського. Агентам Хмельницького – мабуть, не без допомоги поляків, – довелося потім добре попрацювати, щоб схопити його і стратити. Селяни-повстанці теж оголосили Хмельницького скинутим з гетьманства й обрали своїм гетьманом запорожця Худолія, але Хмельницькому вдалося прибрати і цього суперника. Проте легендарний герой Данило Нечай кинув Хмельницькому просто у вічі: «Ти осліп і не бачиш, що поляки глузують з тебе, даруючи тобі свої милості! Як хочеш –можеш ставати рабом, а ми знайдемо собі іншого гетьмана, з яким захистимо свою волю!».
Що ж до кримської орди, то з нею Хмельницький розрахувався за похід і союзництво тим, що закрив очі на вселенське грабіжництво та масове захоплення у полон, яке татари розгорнули на всьому шляху свого відходу з Галичини.
Втіхою для Хмельницького могло бути тільки те, що один із пунктів закріплював за ним особисто місто Чигирин та належні при цьому маєтності. Та ще те, що у Варшаві польського короля теж зустрічали холодно, адже, проводжаючи, сподівалися, що похід виявиться переможним. А тут ще козацькі полковники Богун, Нечай, Гладкий, Мозиря та Хмельницький відмовилися дотримуватись Зборівської угоди і силами своїх полків заважали полякам повертатись у їхні маєтності. Звідси й запитання: «А що святкуємо?!».
