ОтужекількароківунашійкраїнідієУкраїнськанаціональнапалатаМіжнародноїкомісіїзврегулюваннянеурядовихсуперечок. Про мету і завдання палати наш кореспондент попросив розповісти керівника, президента Всеукраїнської академічної спілки, доктора юридичних наук, професора Бориса ЖИТНИГОРА.
– Наші організації займаються, насамперед, реалізацією міжнародних проектів, – говорить Борис Семенович. – Як у сфері правозахисту, освіти, так і легалізації освітніх документів і процесів за європейськими стандартами. Це досить перспективні напрями, але, на жаль, мало адаптовані у нас, в Україні. Ми також намагаємося розвинути у нашій країні систему недержавного правосуддя, тобто дати життя міжнародним арбітражам, у межах яких в усьому світі розглядається до 80 відсотків господарських і цивільно-правових суперечок.
– Давайте зупинимося сьогодні на освітніх проектах, без яких немислиме подальше просування вперед.
– Так сталося, що, працюючи з колегами у Західній Європі, у Сполучених Штатах Америки, ми одного разу одержали пропозицію спробувати сприяти розвиткові в Україні так званого Болонського процесу.
– Це досить актуальна проблема, про суть якої мало хто знає у нашій країні. Що ж це все-таки – Болонський процес і в цілому освітня євроінтеграція?
– Насамперед, це стосується процедури легалізації освітніх кваліфікацій через такий інструмент, як "Europass Dіploma Supplement". Це додаток єдиного стандарту до основного диплома, який видається практично в усіх вузах Європи, зокрема у Сорбонні і Кембриджі.
– Що він дає випускникам наших вузів?
– Цей додаток фіксує освітню кваліфікацію його власника. Це взагалі документ академічного і професійного визнання. А програми, які, скажімо, проходить український бакалавр, стають загальнодоступними для загальноєвропейського і загальносвітового розуміння. І це тим більш важливо, що наші національні вкладиші післядипломної освіти не визнають ніде у світі.
– Це схоже на дискримінацію нашої, вітчизняної, освіти. Чи не так?
– Звичайно, формально ми можемо говорити, що у нас добрі, навіть чудові фахівці з різних напрямів діяльності, їх навіть можуть взяти на роботу на італійському або німецькому підприємстві. Але з юридичної точки зору, особливо з 1 січня 2010 року, коли ратифіковані нами Болонські угоди набирають в Україні чинності, вітчизняну освіту буде позбавлено міжнародного визнання.
– Що ж потрібно було зробити для того, щоб уникнути цього?
– Як ми вже говорили, у Європі існує єдина система документальної уніфікації і реєстрації особистих даних – "Europass Dіploma Supplement", тобто європейський паспорт, який складається з багатьох базових освітніх документів або по-іншому, системи реєстрації європейських документів. Зокрема диплома і сертифікату "Supplement", які фіксують кваліфікацію середньої і технічної освіти, паспорта мобільності, у чомусь схожого на нашу трудову книжку. Тільки він фіксує рух людини по всьому освітньому процесу, починаючи з першого вузу і другої освіти і закінчуючи всіма ліцензійними курсами, і так далі. Це робиться для того, щоб потенційний роботодавець міг зрозуміти, з якого рівня фахівцем він має справу, і якими знаннями останній володіє. І, звичайно, мовного паспорта, який фіксує знання мов. Зокрема, мови країни присутності. До "Еuroрpass" також входять, міжнародні студентський квиток і водійське посвідчення, міжнародне посвідчення авіапасажира і так далі.
– Чи означає це, що такий документ не може бути видано і затверджено у нашій країні?
– У зв'язку з вашим запитанням хотів би підкреслити, що Болонський процес – це не тільки документальна уніфікація освіти у Європі, а за останніми тенденціями і в усьому світі. Він також передбачає розробку єдиних методик оцінки, розрахунку освітнього навантаження і знань, а також рейтингову оцінку вузу, наявність електронної карти ECTS у кожного освітнього закладу, навчання і систематичну перепідготовку методистів, видання необхідної літератури, обмін делегаціями навчальних закладів різних країн. Крім того, що дуже важливо відзначити, загальноєвропейський додаток до диплома "Europpass Dіploma Supplіment" друкується винятково у ліцензованих друкарнях Європи. Він має 12 ступенів захисту. Тобто, це загальнодержавний бланк єдиного стандарту, прийнятий у Європейському союзі.
– Інакше кажучи, ми повинні пропонувати однотипний продукт, який порівнюється з іншими на європейському освітньому ринку?
– Цілком правильно. А коли ми на цьому ринку пропонуємо порівнянний продукт, виникає питання якості – у кого він кращий? Адже коли ми приїжджаємо до Європи з нашим українським дипломом, виявляється, що його просто не сприймають – не можуть його зрозуміти, не кажучи вже про ставлення до нього. Причому юридична відповідність наших освітніх процесів і документів з болонськими вимогами необхідно вже не тільки за рубежем, так і в середині нашої країни. Тому що ратифіковані нами угоди стали частиною національного законодавства. А, будучи нормами міжнародного права, вони, крім усього, мають ще й пріоритет перед іншими внутрішньодержавними законами.
– Що ж все-таки ми повинні були зробити, щоб увійти до єдиної європейської сім’ї?
– Це питання, швидше за все, потрібно адресувати чиновникам, які працюють у Міністерстві освіти і науки України. Наближається час, коли вони повинні будуть відзвітувати, що було зроблено за п'ять років, що передують введенню в обіг з 1 січня 2010 року Болонських інститутів. На наш погляд, їм не вдалося підготувати країну до цього. Зокрема забезпечити інформаційну підтримку, умови і правила гри для євроінтеграції наших вузів. Хоча в тісному контакті з Єврокомісією можна було давно розв’язати всі ці питання.
– На що, у такому випадку, ми можемо сподіватися?
– Якщо ми не виконаємо взятих зобов'язань, до нас можуть застосовувати різноманітні санкції. Зокрема, під тиском Європи ми змушені будемо закривати вузи, що не відповідають болонським вимогам. Хоча ці вузи можуть давати освіту за рівнем не нижчу, а можливо, і вищу за європейську. Але це лише одна з можливих акцій. Головне, як мені здається, полягатиме у тому, що на випускників наших, вітчизняних, вузів попит буде все нижчий і нижчий.
