Чимало питань, а надто думок, породила міжнародна наукова конференція: «Велика Європа: діалог Заходу і Сходу», що цими днями пройшла в Одесі. Про неї повідомляли регіональні засоби масової інформації, зокрема і наша газета. Але матеріали носили скоріше пізнавальний, аніж аналітичний характер. Хоча участь у заході, зініційованому Світовим громадським форумом «Діалог цивілізацій», Одеською національною юридичною академією і Харківським національним університетом імені В. Каразіна, таких знаних і шанованих діячів, як екс-генеральний секретар Ради Європи Вальтер Швіммер (Австрія), екс-прем’єр-міністр Чехії Мілош Земан, академік НАН України Володимир Семиноженко, голова Одеської обласної ради Микола Скорик, президент Світового громадського форуму «Діалог цивілізацій» Володимир Якунін, голова Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергій Ківалов, представник президента Росії у Національній банківській раді Тетяна Парамонова, народний депутат України Сергій Гриневецький, їхні виступи на пленарному і секційних засіданнях, обмін думками в кулуарах залишили чимало «домашніх завдань» вченим, керівникам владних структур, господарникам, нашому брату – журналісту.
Говорячи про сьогоднішні стосунки Західної та Східної Європи, вплив на їх розвиток фінансово-економічної кризи, учасники конференції дійшли практично одностайного висновку. Суть його полягає в тому, що не можна будувати світову, зокрема і європейську економіку (що є, як відомо, суттю політики), видаючи бажане за дійсне. Адже на сьогодні, за словами Володимира Якуніна, утворився суттєвий розрив між реальними і віртуальними капіталами. Світ занадто захопився кредитами і позиками як на рівні державному, міждержавному, міжнародному, так і на рівні індивідуумів. А банки, особливо у країнах перехідних економік (до котрих, зокрема, належить Україна), в силу недостатнього професіоналізму своїх персоналів, не вловили тонкої грані між власними реальними фінансовими можливостями і послугами, котрі вони надавали клієнтурі. А коли й помічали диспропорції, то теж сподівалися на різні форми кредитування, як стабілізаційні складові діяльності. Але ж, по-перше, кредитні лінії не можуть бути вічними, а по-друге, борги рано чи пізно слід повертати.
Наступний висновок, виходячи з матеріалів конференції, знову ж щодо України, можна зробити такий: недалекоглядна, непослідовна, безпріоритетна, декларативна, часто авантюрна у гіршому розумінні цього поняття внутрішня та зовнішня політика, у сукупності з постійною жорстокою боротьбою за крісла у вищих ешелонах влади, не лише не дали державі якихось преференцій за вісімнадцять років незалежності, але й, за сприяння світових кризових явищ, відкинули її на задвірки економічних процесів.
Аби не бути голослівним, наведу деякі факти, оприлюднені різними інституціями у європейському медійному просторі. Так, за даними Статистичного комітету СНД, внутрішній валовий продукт України «провалився» за рік кризи найглибше з усіх дванадцяти країн співдружності. На початок серпня поточного року він зменшився на 20,3 відсотка порівняно з відповідним періодом минулого року. Для порівняння, скажімо, у Таджикистані цей основний економічний показник не тільки не зазнав «обвалу», але й зріс на 3,1 відсотка. Зуміли наростити виробництво також Киргизстан, Білорусь, Азербайджан. Середній же рівень падіння для всіх країн СНД склав мінус 9 відсотків.
Сьогодні для нашої держави характерними є падіння зовнішнього попиту на товари та послуги, зупинка кредитування і відтік закордонних інвестицій. Промислове виробництво в Україні, порівняно з докризовим періодом, зменшилося майже на 25 відсотків, в той час як у середньому по СНД – на 15 відсотків. Вантажоперевезення Україна зменшила на 31,5 відсотка (середній показник по Співдружності – мінус 20 відсотків). Банки, котрі могли б підставити кредитне плече у скрутній ситуації, особливо ті, що отримали рефінансування, тобто реальні гроші на відновлення від Нацбанку, не роблять цього, надаючи перевагу закупівлі валюти з подальшою реалізацією її за вигідним для себе курсом. Між тим, як вважають фахівці, відсутність кредитування реального сектора економіки – це щонайменше мінус десять відсотків внутрішнього валового продукту.
Легше всього, оцінюючи сьогоднішній стан справ в Україні, «відбутися» приповідками відомого політика «Маємо те, що маємо» і «Чого бідні, бо дурні, чого дурні, бо бідні». Але, як на мене, вони зовсім не знімають провини з нашої, як зараз модно говорити, політичної еліти чи пак істеблішменту за те бездарне керівництво протягом усіх вісімнадцяти років сучасної України, гіркі й терпкі, до задубіння в роті, плоди котрого, ми давлячись, зі слізьми на очах, поїдаємо сьогодні. От що робили наші керівники держави послідовно протягом усього періоду незалежності і особливо останні п’ять років – так це наближали нас до важкої економічної кризи.
Давайте простежимо тезу на прикладі нашої Одещини, котра, між іншим, на фоні інших областей виглядає більш-менш пристойно, будучи одним з основних донорів для державної казни. Так от інтереси і цього донора, і країни в цілому «здавалися» вищими посадовцями у нашому регіоні якось особливо затято і невідворотно. Хіба не було, скажімо, зрозуміло у дев’яностих роках минулого століття, що значний фінансовий потік слід спрямувати на підтримку та розвиток Чорноморського пароплавства, котре дісталося у спадок Україні, як один з монополістів на світовому ринку морських вантажопасажирських перевезень. Це був потужний флот з 350 різнопрофільних, порівняно нових на той час суден: ролкерів, балкерів, суховантажників, поромів, пасажирських лайнерів. Він би і по сьогодні працював, приносячи до держбюджету левову частку валютних надходжень. Не знайшлося на київських пагорбах розумної голови, здатної розробити фінансово-економічну стратегію і тактику щодо ЧМП.
Зате знайшлися меткі ділки, що порадили здавати судна в бербоут і тайм-чартери, виводячи їх в офшорні зони, де вони почали безслідно щезати немов у Бермудському трикутнику.
Нічого не було зроблено з боку керівництва морегосподарського комплексу країни аби врятувати єдину в світі ліхтеровозну систему, котра, за допомогою спеціалізованих, високоавтоматизованих суден типу «Юліус Фучик» забезпечувала ефективний товарообмін між всіма без винятку країнами Дунайського басейну, починаючи від Німеччини й Австрії, та регіонами басейнів Меконгу, Інду і Гангу, які бурхливо розвиваються й понині. Мало того, що за безцінь були спродані на металобрухт унікальні ліхтеровози – приреченим на животіння став український порт Усть-Дунайськ, зменшилися обсяги переробок в Ізмаїльському і Ренійському портах, порт-пункті Кілія, де остаточно формувалися ліхтерні каравани, знизилися виробничі показники на Кілійському судноремонтно-суднобудівному заводі, що споруджував баржі-ліхтери.
Не підставила держава плече Українському Дунайському пароплавству і після спустошливого «встановлення миру» американськими бомбардувальниками на Балканах, в результаті чого виявився на певний час паралізованим суднохідний зв’язок між Нижнім і Верхнім Дунаєм. Київське «всевидящеє око» напівсонно спостерігало за всім, що відбувалося. Послуговуючись принципом «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих». До честі фахівців УДП, досвідчених українських дунайських капітанів судноплавство і транспортування вантажів у районі розбомбленого мосту Нові Сад на Середньому Дунаї (до речі, як слід не відбудованого і до сьогодні) вдалося відновити.
Після того пароплавство ще не раз рятувало саме себе, в той час як «державні мужі», обмінявши 7 кілометрів автотраси Одеса – Рені у районі Паланки на 800 метрів українського дунайського берега, посприяли Молдові у створенні власного порту Джурджулєшть поруч з нашим портом Рені. Не лише не задіяними у транспортний комплекс українського Придунав’я, але й повністю розграбованими виявилися першокласні колишні військові аеродроми Болград і Арциз. На роки затягнуто будівництво (точніше – добудова) глибоководного суднового ходу Дунай – Чорне море, котрий має стратегічне значення для вітчизняної транспортної незалежності на Нижньому Дунаї. Під приводом «наведення порядку» не припиняються спроби підпорядкування портів Одеса, Южний, Іллічівськ, Ізмаїл та й Українського Дунайського пароплавства в цілому, різним внутрішнім політичним силам і клановим олігархічним угрупуванням. Усе це, а також те, що лишилося «за кадром» по відношенню до нашого регіону, давно вже інтегрованого у європейський та світовий економічний, а значить і політичний простори, свідчить про одне. Як чітко зазначив у своєму виступі на міжнародній конференції народний депутат України Сергій Гриневецький, «У підсумку, замість копіткої системної роботи ми маємо набір декларацій і програш за всіма векторами зовнішньої політики».
Важко не погодитись з колективною думкою всіх учасників одеського наукового форуму про те, що для розширення простору співробітництва і добросусідства у рамках, зокрема, Великої Європи необхідно цілком задіяти ресурси громадянських суспільств континенту, підвищивши відповідальність влади і бізнесу, розвиваючи приватно-державне партнерство на основі етики суспільної терпимості і стриманості у споживанні ресурсів, громадської активності і патріотизму. Питання лише в тому, чи лежатиме в основі подібної політики нашої держави тверезий економічний розрахунок і доцільність, чи, як і раніше, превалюватимуть декларативність, подекуди на межі з нічим не виправданим авантюризмом?..
