Стара казка
Цю казку, на зразок грецької легенди, я написав п'ять років тому. Вона була моїм протестом на події тих років. У формі настанови я розповідав своєму онукові Владику та іншим читачам, які жили у ті складні часи в Україні. «Аморе фате, пане Президенте», що означає: любіть долю, пане Президенте, або, по-нашому, від долі нікуди не дінешся!
Я розповідав, що колись я теж був маленьким. Навіть меншим, ніж ти, онучку, зараз, тому що не ходив ще до школи. Часи були важкі, голодні, але радість, гордість за свою Батьківщину і упевненість у світлому майбутньому жили в наших серцях. У мене був дідусь. Звали його Ваня, але я називав його батею. Син його, мій рідний дядько, батею батька називав, ну і я звик.
Був батя червоним командиром – будьонівцем, потім червоним директором, а потім – народним контролером. Він був простою, мудрою і шанованою людиною, прожив нелегке життя, справу свою знав добре і ніхто ніколи не запитував, де і коли він усьому навчився.
У холодні вечори розтоплювали ми вугіллям грубку, влаштовувався я у кутку великого ліжка і слухав його розповіді. Розповідав він багато. Всі розповіді його були повчальними, зміст яких я опановую дотепер. Батя міг розповідати ту саму історію по-різному. Щось додавав, щось придумував по ходу, але зміст ніколи не змінював. Починав він завжди однаково: «А діло було так!»
П'ять років тому я переказав казку, яка майже безпомилково визначила хід нашої подальшої дійсності.
А діло було так! У місті Сіпілом правив багатий і славнозвісний цар Віктал. Народ величав його «Оптімусом максимусом», що означало, – «Кращий серед великих». Почав він правити заради добра своїх громадян. Весь народ тоді ділився на громадян, негромадян і рабів. Негромадяни і раби складали майже половину населення. Були вони безправними, жили й трудилися тяжко.
Громадяни жили краще. Вони могли мати рабів, менше працювали і більше відпочивали, одержували привілеї, гроші й доступ до природних ресурсів і громадських благ. Громадяни мали право обирати собі Царя і Раду, які повинні були примножувати їхні блага. Громадяни теж не були всі рівними. Їх розділяли за багатством. Імущих або замажних громадян називали «демос», по-слов’янському – демонами, а незаможних називали «охлас», по-слов’янському охламонами.
Демони постійно боролися за примноження свого багатства. Для того, щоб ця боротьба була більш ефективною, вони вимагали влади (кратос) лише для себе, тобто, боролися за демократію. Охламони не мали достатньо грошей, щоб боротися на виборах за свою владу, тобто, охлократію. Вони одержували невеликі подачки від демонів і були щасливі, що можуть брати участь у демократичних виборах. Іноді демони брали деяких охламонів у владу, приручали їх, обсипали незначними благами. Обрані охламони повинні були беззаперечно підкорятися демонам і дурити інших охламонів з метою підтримки демократії.
Основним багатством і джерелом існування в державі була земля. Великих демонів-землевласників називали аристократами, а обраних багатих аристократів – олігархами, тобто, обраними. Хоча цар і Рада формально правили державою, справжня влада належала олігархам. Олігархи жорстоко боролися один з одним за царську владу і за багатство, а охламони були розмінною монетою у цій боротьбі.
У таких складних умовах цареві Вікталу було нелегко, але боги спочатку були прихильні до нього – ще б пак, адже він був сином самого Бушця-громовержця, найголовнішого з усіх богів. Боги любили Віктала і часто запрошували на свої бенкети на гору Олімп, та й у його палаці вони були частими гостями. Незліченні скарби правителя Сипилома дозволяли подавати на стіл страви, гідні богів.
Згодом велика гордість і зарозумілість оселилися в серці Віктала. Цар став хвалитися своїм спорідненням з великим Бушцем і, повертаючись після бенкетів з богами, тайкома приносив на землю божественну їжу – нектар і амброзію (хабарі). Щоб підняти себе, Віктал на бенкетах у своєму палаці став подавати своїм улюбленим друзям божественні частування (дозволяв брати хабарі). І хоча негоже смертним куштувати їжу богів, Бушець-громовержець пробачив синові цю провину.
Одного разу Віктал, повіривши у свою безкарність, сховав у своєму палаці священного золотого пса Луцика. Цей пес одержав у подарунок від богів безсмертя за те, що охороняв Майдан, на якому коза Юліція вигодувала Бушця-громовержця. Бушець і цього разу не став карати зарозумілого сина.
Потім стався ще страшніший злочин Віктала, який розгнівав богів. Віктал вирішив ще раз насміятися над богами і довести, що вони не все знають. Він улаштував чудовий бенкет і запросив на нього олімпійців. Жахливе частування підніс Віктал богам – він приготував його з власних друзів: Морозіса, Бологіса, Грищентіса, Тимошентіс та ін. Одразу зрозумівши це, боги навіть не стали торкатися страви, а кинули Віктала у похмуре царство Аїда.
За свої злодіяння Віктал розплатився муками – вічним голодом і вічною спрагою. З того часу стоїть він вічно по пояс у воді серед чудового саду. Варто йому нахилитися до води, щоб попити, вода йде під землю, а коли він простягає руку, щоб зірвати яблуко або виноград – їх зриває вітер.
Так розплатився колись славетний грецький цар за гординю, зарозумілість, обман і зрадництво. Чи так це було в Греції насправді чи ні, знають лише боги, а ось те, що було в останні п'ять років в Україні, знає багато людей. Онучок виріс і зрозумів усе!
У нашому світі немає нічого вічного, тому що все боїться Часу! І лише Час несе на своїх крилах легенду про вічні муки античного царя як застереження демонам, охламонам і всім іншим жителям України. А що ж буде з нашим українським Президентом найближчим часом? Цього не зміг би передбачити навіть Нострадамус.
