Редакція «Одеських вістей» разом із управлінням у справах національностей та релігій облдержадміністрації продовжує розповідати про національно-культурні товариства нашого краю.

Сьогодні ми поговоримо про вірменів. Представники вірмеського народу живуть, головним чином, в Одесі та Іллічівську, а також у Білгород-Дністровському, Ізмаїльському, Котовському, Ізмаїльському, Овідіопольському та інших районах області. Згідно з даними Всесоюзного перепису 1989 р., у регіоні жило понад 10000 вірменів, але на сьогодні точні цифри невідомі, адже Україна прийняла велику кількість мігрантів та біженців із різних районів Вірменії, Азербайджану, Грузії, Чечні, Абхазії, Південної Осетії, Північного Кавказу.

Вірменську діаспору в Одеській області репрезентує громадська організація «Одеська вірменська громада». Головою громади є Самвел Ліпоритович Тигранян, який у 2009 році Указом Президента України був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Отже, про відомих представників цієї національності, їхні традиції, культуру та кухню – у нашій постійній рубриці «Сузір’я Дружби»

«Ануш» відлунює в душах

Доцент, кандидат педагогічних наук, професор, академік, музикант, диригент, а головне – справжній вірмен. Саме так можна охарактеризувати декількома словами талановиту людину, завідувача кафедри Одеської національної музичної академії ім. А.В. Нежданової Сергія Мацояна.

Народився майбутній маестро у місті Ленінакані (нині Гюмрі). І загальну, і початкову музичну освіту здобув у рідному місті. У 1956 році вступив до Київської консерваторії ім. П.І. Чайковського. Після закінчення вузу працював в Одесі асистентом, черговим диригентом, а­ потім і головним диригентом симфонічного оркестру Одеської державної філармонії. У 1968 році маестро запросили до рідного міста Ленінакану, де він був призначений директором музичного училища.

У 1989 році С. Мацоян повертається до Одеської консерваторії. Його обрали завідувачем нової кафедри – симфонічного диригування. І сьогодні С. Мацоян є художнім керівником симфонічного оркестру консерваторії, завідувачем кафедри оперно-симфонічного диригування.

У 1975 році йому присвоїли почесне звання – заслужений діяч мистецтв Вірменії. Чотири роки тому Сергій Мацоян був обраний академіком Міжнародної академії мистецтв. І до сьогоднішнього дня працює на цій посаді.

Отже, про мистецтво, класичне та сучасне, про улюблений вірменами «Ануш», вірменську молодь ми розмовляємо із Сергієм Мацояном.

– Сергію Галустовичу, у Києві на честь 140-річчя Ованеса Туманяна було показано концертну версію опери «Ануш» під Вашим керівництвом. Опера «Ануш» – одна із найулюбленіших вірменами. Розкажіть трохи про цей твір та події, пов’язані з його написанням.

– Автор опери Армен Тигранян родом із Ленінакана, але усе своє свідоме життя прожив у Тбілісі. Тодішня грузинська інтелігенція багато у чому сприяла розвитку саме вірменського мистецтва, у Грузії творили видатні діячі літератури, мистецтва, такі як Рубен Мамулян, Олександр Мелік-Пашаєв, Арам Хача­турян, Рубен Симонов. І у цьому середовищі Армен Тигранян не міг залишатися поза контактом із Ованесом Туманяном. Згодом він взявся за написання опери «Ануш». Армен Тигранян настільки високопрофесійно написав цю оперу, що багато уривків із цього величного та гарного твору люди вважають фольклором і не знають, що танцювальні, аріозні номери є авторськими.

Також популярна історична опера Армена Тиграняна «Давид Бек», яка теж була репрезентована у нашому оперному театрі, але «Ануш» звучить по-особливому і є найулюбленішою. У ній брали участь солісти Одеського оперного театру, академічний хор та академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України.

– Які Ваші особисті музичні пріоритети: що Вас захоплює, крім класичної музики?

– Я прихильник лише класики, тому що виховувався саме на ній. Усе своє свідоме життя пов’язую із виконанням музики великих композиторів – від творінь Баха, Моцарта, Гайдна, Бетховена, Шуберта, Брамса до шедеврів Шостаковича, Хачатуряна, Про­коф’єва та західноєвропейських видатних композиторів. Я повністю у цій сфері. Від жанрів сучасної та естрадної музики я далекий, ніколи не стикався з ними і не прагну до цього.

Іноді слухаю гарну джазову музику, переважно – найвидатніших, най­яскравіших західноєвропейських компо­зиторів, що одержали світове визнання. Слухаю їх, щоб не губилися враження, смак, почуття справжнього мистецтва, щоб не розпилятися, а триматися вже у цьому руслі.

– Ви часто спілкуєтеся з діячами культури, творчими людьми. На Ваш погляд, чи зростає гідна зміна вірменської інтелігенції в Україні?

– Кілька років тому нашу консерваторію закінчила Сусанна Чахоян, я її знаю ще за школою обдарованих дітей в Одесі. Зі мною вона грала концерти Бетховена, співала. Сусанна закінчила школу імені професора Столярського як піаністка, потім – Одеську консерваторію, а згодом вступила до Київської консерваторії і закінчила її за класом вокалу. Зараз вона солістка Національної опери України. Сусанна Чахоян – дуже яскравий музикант. Взагалі, з Одеської консерваторії вийшло багато талановитих наших співвітчизників. Наприклад, Гулегіну, вона ж Мурадян, знають в усьо­му світі. Зараз у консерваторії навчаються дві дівчини, які дуже добре виступають на академконцертах. Тож в Україні є гідна вірменська молодь.

– Ви часто контактуєте з вірменською діаспорою в Україні. Як вважаєте, наскільки українським вірменам за роки незалежності вдалося вирішити свої пекучі питання та відбутися як діаспора?

– Протягом 20 років я щороку даю два концерти, присвячені вірменській діаспорі, – 24 квітня та 7 грудня. На цих заходах намагаюся спілкуватися із представниками вірменської діаспори. Хоча я контактую не з усіма вірменськими громадами України, але окремі мої знайомства показують, що українські вірмени багато чого досягли. Мені хочеться відзначити вірменську громаду в Одесі, у якій є чудові люди, ті, котрі зібралися та знайшли кошти побудувати церкву у гарному районі міста. Вони вже закінчили і спорудження культурного центру. Лише добре можу сказати і про київську вірменську громаду. Також відзначу зусилля щодо організації концертів і з боку Спілки вірменів України.

Марат АКОПЯН

Символ процвітання одеських вірменів

Зародження нової вірменської цер­кви у нашому місті представники цієї національності відраховують з 1993 року. Саме тоді правління вірменської громади Одеси делегувало до міського виконавчого комітету своїх представників з проханням про виділення території під спорудження церкви. 5 серпня 1993 року на засіданні міськвиконкому було ухвалено про виділення майданчика в одному з мальовничих районів міста, на Гагарінському плато. А 26 листопада 1995 року Верховний патріарх, Католікос всіх вірменів Гарегин Перший урочисто освятив Одеську вірменську церкву в ім’я Св. Григорія Просвітника, споруджену на пожертвування членів Одеської вірменської громади. Важливо, що серед жертвувателів були не тільки вірмени, але й інші громадяни Одеси.

Настоятелем церкви є батюшка Левон, вихованець Ечміадзинської духовної академії. Він провадить велику роботу з членами громади, приділяючи особливу увагу залученню нових парафіян і молоді до активного громадського життя, прищеплюючи кращі традиції вірменського народу. При церкві створено молодіжну організацію «Онуки Григорія Просвітника», видається вірменський молодіжний вісник «Хор Вірап», активно працює літературно-фольклорна студія під керівництвом Гелени Погосян. Багато сил і часу приділяє батюшка Левон міжконфесійним взаєминам у місті та області, протистоянню сектантству та­­ роз­кольництву, формуванню вза­єморозуміння людей з різним віро­спо­віданням.

Одеські вірмени запевняють, що багато в чому завдяки церкві, вони зуміли зберегти свою мову, літературу, історію та культуру. Вірменська церква за всіх історичних часів була для народу опорою у боротьбі за незалежність і самоутвердження.

Одеська церква Св. Григорія Прос­вітника стала символом про­цвітання одесь­­ких вірменів, їхнього став­лення до успадкованої від предків віри, символом почуття відповідальності перед дітьми та їхніми нащадками і віри у майбутнє.

Лише добро і барекамутюн!

На початку 2008 року було створено ансамбль вірменського народного танцю «Барекамутюн» («Дружба») під керівництвом Хачатура Абаджяна. З перших місяців існування колектив яскраво заявив про себе.

«Дружба» і до сьогоднішнього дня бере участь у всіх заходах, організованих вірменською громадою Одеси або Спілкою вірменської молоді України та Одеси. Учасники колективу внесли свій внесок в організацію і проведення відкритого уроку у межах конкурсу-фестивалю «Джерело майстерності». Нагадаємо, що Одеська вірменська громада стала переможцем цього конкурсу.

Також «Барекамутюн» є учасником і лауреатом багатьох вірменських, всеукраїнських конкурсів та фестивалів.

– Ми прагнемо зберегти нашу культуру, історію і мистецтво – говорять учасники ансамблю. – Але головне – наше призначення зазначено у назві. Ми хочемо сіяти тільки дружбу і добро!

Молоді та цікаві

Ділячись секретом краси

Спілка вірменської молоді України (СВМУ) останніми роками провадить конкурс краси серед вірменської молоді країни. Цього року 15 дівчат змагалися за звання найгарнішої молодої вірменки України. Корону переможниці одержала Ася Саакян із Севастополя.

Ганна Оганесян ста­ла першою віце-міс. Народилася дів­­чина в Одесі у великій вірменській сім’ї. Навчається у на­ціональній академії харчових технологій на 2 курсі факультету менеджменту та маркетингу. Красуня дуже любить пробувати свої сили у різних конкурсах краси і не тільки. Оскільки Аня з семи років професійно займається танцями, то досягла успіху вже й на хореографічному поприщі. Вона володарка різних дипломів танцювальних конкурсів та фестивалів. Як говорить сама віце-міс, вона любить смак перемоги, але вміє програвати.

Про конкурс, сімейні цінності та мрії поговоримо із найгарнішою вірменкою Одеси Ган­ною Оганесян.

– Я потрапила на конкурс зовсім випадково. Моя подруга запропонувала піти спробувати свої сили, хоча я не збиралася. Але, зрештою, зважилася.

Враження від конкурсу лише позитивні. Усі дівчата були не лише дуже гарні, але напрочуд дружні. І, на мій погляд, усі були гідні корони переможниці. Звичайно, трохи образливо було зупинитися за крок до перемоги, але я усвідомлюю те, що журі було компетентним, а отже, місця розподілені справедливо.

– Вірменські сім’ї славляться трепетним ставленням до народних свят.

– Наша сім’я не виняток. До національних свят ми справді ставимося із великою повагою.

Дуже любимо від­значати Вардавар. У цей день ми усією своєю великою дружною сім’єю йдемо до церкви і після служби обливаємося водою. Йдемо додому мокрі, але щасливі.

– Чого навчаєтеся у старших?

– Мої батьки завжди навчали мене домагатися поставленої мети власними зусиллями і жити так, як подобається мені, але бути чесною і завжди по-доброму ставитися до людей. Тому головна моя мета у житті – стати справжньою Людиною, з великої літери, але ціною власних зусиль, помилок та промахів і перемог, не переступаючи через людей. І звичайно, як кожна жінка, хочу знайти жіноче щастя і бути коханою. І впевнена, що дотримуючись повчань батьків, досягну багато чого. Наприклад, втілю свою заповітну мрію і від­крию школу танців.

– У нашій газеті існує рубрика «Молодіжний квартал», у якій часто публікуються матеріали для молодих людей. Зокрема, було кілька статей на тему «Якою повинна бути сучасна дівчина». Адже не секрет, що багато красунь на перше місце ставлять вигідне заміжжя, заможне існування…

– Я переконана, що сучасна дівчина будь-якої національності, насамперед, повинна бути гідною. Під цим словом я розумію скромність, ерудованість, знання та вміння поводи­тися у суспільстві. Дівчина обов’язково повинна домагатися того, чого хоче сама, а не сподіватися на забезпечених наречених. Адже жінка, яка не реалізувала себе у житті, – глибоко нещасна, незалежно від того, наскільки заможний її обранець.

– Який секрет краси від визнаної красуні?

– Я ставлюся до життя із позитивом. Намагаюся завжди випромінювати гарний настрій, посмі­хатися. І також перебувати у гармонії не лише із оточуючими, але й із самою собою. Саме цього і бажаю усім дів­чатам.

Дружба народів

Мова спорту зрозуміла усім

Сила націй – у їхній єдності. Із цими словами болгарського письменника Івана Нєнова важко не погодитися. Лише разом вони із легкістю можуть протистояти злу, давати рішучу відсіч супротивникові, обмінюватися цін­ним досвідом та знаннями. І дозвілля веселіше проводити із друзями із різних національних громад. Саме цю істину доводить вірменська діаспора.

У той час, як у Європі визначали ім’я володаря Кубка Чемпіонів, в Одесі вирішували, яка з діаспор, що живе у нашому місті, краще від усіх грає у міні-футбол! Турнір проходив у сквері Космонавтів. Футболісти розмовляли різними мовами, однак це не заважало їм розуміти один одного.

У змаганнях брало участь 8 команд. Тут були вірмени, болгари, азербайджанці, грузини, греки, росіяни, українці. Цього разу кращими стали представники єврейської діаспори. «Срібло» здобули болгари, а «бронзу» – вірмени. Ще один турнір був проведений місяць тому у межах Дня боротьби проти расової дискримінації та обмеження прав етнічних меншин.

Також було проведено чемпіонат серед молоді національних меншин з арм-рестлінгу.

А в планах організаторів – змагання із гучною назвою «Ану ж бо, хлопці!» на території одеського інституту Сухопутних військ. Зрозуміло, за участю представників різних національностей.

Але не лише спорт покликаний зміцнювати дружбу між молодими представниками націй. Інтелектуальна гра під назвою «Арменіка» вперше зібрала у Вірменському культурному центрі молодих та цікавих вірменів майже з кожної області України. Як запевняють організатори, у майбутньому у вікторині будуть брати участь і представники інших національностей. Під час змагання, яке проходить за принципом брейн-рингу, потрібно було показати знання культури, історії, побуту Вірменії. На першому ж засіданні «Арменіки» у протистоянні між командами «Вірменські орли» та «Наїрські дівчата» перемогли представниці прекрасної половини людства.

Із усього вищесказаного робимо логічний висновок, що не лише мова футболу, а й дружби – інтернаціональна.

Традиції

Свято води, любові та родючості

Серед вірменських тради­ційних свят Вардавар - найбільше літнє свято. У дохристиянській Вірменії Вардавар пов’язували із богинею любові та краси Астхік, до чийого храму прочани клали на священне місце букети з троянд і робили жертвопринесення. Після прийняття християнства свято зовні змінилося, але зберегло свою суть. Церква замінила його святом Преображення Христа, яке за вірменським календарем відзначалося в перший день місяця Навасард, 11-го серпня. Згодом свято нового Преображення перемістилося на першу неділю через 14 тижнів після Великодня.

Свято встановлене на честь Преображення Господня, що трапилося на горі Фавор. Згідно із Біблією, Ісус Христос із трьома апостолами - Петром, Іаковом та Іоанном - піднімався на гору Фавор, де їм явилися пророки Мойсей та Ілля. Розмовляючи з ними, Христос преобразився, а Його одяг став білішим за сніг. Вардавар відзначається протягом 35 днів, з 28 червня по 1 серпня. Слово «Вардавар» має різні значення. В одному із варіантів слово «Вардавар» складається із коренів «вард (уард)» - «вода» та «вар» - «мити, поливати», означає «обприскувати водою», що й становить сенс свята. Свято починається із самого ранку, усі поливають один одного водою, хто із чого може, незважаючи на вік, стать, суспільне становище. Ображатися або проявляти невдоволення не можна, тому що у цей день вода, згідно із повір’ям, має цілющу силу.

У минулому свято супроводжувалося традиційними піснями, танцями та іграми. Люди дарували один одному троянди, а закохані юнаки пускали в небо голубів. Якщо голуб тричі кружляв над дахом будинку його коханої, восени її видавали заміж. Як і інші традиційні свята, Вардавар також несе у собі сенс родючості. Це єдине у своєму роді свято, яке знаменує об’єднання усієї родини, усього роду, і не випадково, що у такі дні прийнято відвідувати своїх батьків та родичів.

Інше значення свята містить у собі кохання, яке персоніфікується любов’ю бога Ваагн та богині Астхік. Деякі дослідники Астхік називали свято «Вардаматн», пов’язуючи слово «Вардавар» з коренем «вард (троянда)». Даруючи троянди та розливаючи рожеву воду, вона сіяла любов по усій вірменській країні.

Сьогодні, як і багато років тому, це свято поважають та люблять. Одеські вірмени дуже чекають на нього. Особливо Вардавар популярний серед вірменської молоді, але й старші люди не заперечують, коли їх обливають водою. Навпаки, беруть посильну участь у святкуванні. У результаті національне свято перетворюється на яскраве, веселе дійство, про яке ще довго та із задоволенням згадують.

Кухня

Пікантно та гостро

Кухня вірменсь­кого народу, зміню­ючись протягом багатьох століть, набула свого неповторного колориту. Одним з основних продуктів харчування вірменів є хліб лаваш, який випікається на стінках тоніра – круглої глиняної печі. У ній печуть і овочі, парять кашу, коптять рибу та птицю. Назви багатьох страв у вірменській кухні пов’язані не зі складом продуктів, а з назвою посуду, у якому їх готують. Наприклад, путук, кчуч, та-пак – це види глиняного посуду і одночасно назви супів та інших страв.

Вірменська національна кухня відрізняється пікантністю, гостротою, що пояснюється використанням численних прянощів. Улюбленими є чорний перець, м’ята, кинза, васильок, естрагон, чабрець, цибуля, часник. Відзначимо і вживання у їжу більшої, ніж у інших народів Сходу, кількості солі.

Вірмени – великі майстри з консервування та готування запасів на зиму із м’яса, риби, птиці. Наприклад, бастурма (в’ялене м’ясо), м’ясний суджук (ковбаса), хозалухт (копчена свинина). Значне місце у вірменській кухні посідають овочі та фрукти.

До м’ясних вірменських супів поряд із картоплею та цибулею йдуть яблука, айва, курага, волоські горіхи, до рибних – кизил, до грибних – алича, чорнослив, ізюм.

Із супів дуже поширені бозбаші, які готуються із жирної баранячої грудинки з різноманітними овочами та фруктами. Люблять вірмени і сири.

Але особливе, царське, місце у вірменській кухні та на столах одеських вірменів посідає хаш. Страва готується відносно нескладно, хоча й дуже довго, і потрібно для цього не так вже багато продуктів.

Отже, якщо ви вирішили на крок наблизитися до вірменської кухні та приготувати традиційний вірменський хаш, то вам знадобляться: ніжки баранячі або яловичі – 300 гр., часник та сіль – до смаку.

Очищені яловичі або баранячі ніжки обпалити, поскоблити, ретельно промити холодною водою та розрубати.

Підготовлені ніжки перекласти до каструлі та залити холодною водою. Варити хаш без солі, не допускаючи бурхливого кипіння, періодично знімати утворені піну та жир. Жир збирати до окремого посуду. Варити близько 6-7 годин, доки м’ясо не буде легко відділятися від кісток.

За п’ять хвилин до подачі влити до хашу знятий жир.

Подавати хаш слід дуже гарячим. В окремий посуд потрібно покласти сіль, товчений часник, розвести бульйоном.