Редакція «Одеських вістей» разом із управлінням у справах національностей і релігій Одеської облдержадміністрації далі розповідає про національно-культурні товариства Одещини.

В Одеській області мешкають 2785 представників грузинської діаспори. Основна частина (1948 чоловік) зосереджена в Одесі. Компактно живуть грузини і в Іллічівську, Ізмаїлі, Білгород-Дністровському, а також Біляївському та Любашівському районах.

У нашому регіоні діаспору представляє Одеське грузинське національно-культурне товариство «Сакартвело» на чолі з Акакієм Якобішвілі, яке було заснавано 12 грудня 1992 року. До його складу входять такі відомі грузини, як лікар З. Бугрідзе, доцент О. Захарія, архітектор М. Мурманов, бізнесмени-благодійники: Ш. Хаджишвілі, Д. Езугбая та інші.

Отже, про грузинські національні традиції, особливості кухні та, звичайно, міцну дружбу з представниками інших діаспор – у нашій постійній рубриці.

Одеса – як маленька Грузія

«Якщо ти виїхав зі своєї країни, то потрібно надягти шапку тієї держави, у якій перебуваєш!» – любить повторювати відому грузинську приказку голова Одеського грузинського національно-культурного товариства «Сакартвело» Акакій Бухутієвич Якобішвілі.Він вважає, що, перебуваючи за межами своєї батьківщини, людина повинна приймати звичаї та традиції країни, яка його прийняла, звичайно, не забуваючи й про своє коріння. Сам Акакій Бухутієвич народився 22 серпня 1964 року в місті Руставі, неподалік від Тбілісі. Закінчив там школу, потім вступив на хореографічне відділення Тбіліського державного культосвітнього училища. Продовжив освіту в Тбіліському державному театральному інституті ім. Ш. Руставелі. Служив в армії на території Чехословаччини. У столиці Грузії працював екскурсоводом, потім заступником директора Будинку культури. Зрештою, втілив у життя давню мрію та відкрив танцювальну студію. У 1994 році сім’я Якобішвілі полишає Грузію та переїжджає до Одеси.

У Південній Пальмірі вони почали життя із чистого аркуша. Сьогодні, керуючи танцювальним ансамблем, цей справжній грузин із посмішкою згадує минуле, ділиться сьогоденням і сподівається на світле майбутнє.

– Акакію Бухутієвичу, Ви обрали творчий шлях. Це спадкоємне?

– Усі рідні та знайомі дивувалися, звідки в абсолютно нетворчій сім’ї з’явилася така дитина, як я. Моя мати працювала бухгалтеркою, батько – водієм. Старший брат обрав професію будівельника, молодший брат – економіст. Серед близьких родичів теж ніхто не пов’язаний з мистецтвом.

А я з дитинства любив розважати довколишніх. І коли помітив, що людям це подобається, став розбавляти свої розповіді мімікою, акторською грою. З дитинства захоплювався танцями. На танці ходять усі грузини без винятку! Навіть якщо людина не планує пов’язувати своє життя з хореографією, все одно йде до танцювального гуртка.

– Чому приїхали саме до Одеси?

– Працюючи екскурсоводом, я об’їздив багато країн і міст. Але Одеса мені завжди подобалася. Вона близька мені за характером, у ній є щось особливе. Це місто мені завжди нагадувало Грузію, зокрема Тбілісі. Наведу приклад. В інших великих містах запитуєш у перехожого, як знайти ту чи іншу адресу, і найчастіше просто не одержуєш відповіді. Тут зовсім навпаки! В Одесі лише запитав – і ось вже кілька чоловік докладно тобі пояснюють, як пройти і де повернути, зголошуються навіть провести. У Тбілісі те ж саме. Ніхто не здивується, якщо грузин, щиро бажаючи допомогти незнайомій людині, підкаже, якщо треба, проведе до пункту призначення. І навіть почастує! Мені завжди дуже подобалася багатонаціональна Одеса, у якій живуть гостинні та добрі люди.

Є добрі друзі і в Прибалтиці, і в Москві, і в Санкт-Петербурзі. Але саме Одеса закохала мене в себе.

– Як сім’я поставилася до зміни звичного укладу?

– Я приїхав до України з дружиною Ірмою і двома синами – Бекою та Бачаном. Звичайно, спочатку було нелегко. Але ми були в кращих умовах, ніж у Грузії, яка переживала тоді лихоліття. Ми цінували й дотепер цінуємо те, що маємо тут, і те, як люди до нас ставляться. Я пробував себе в різних галузях, намагаючись забезпечити сім’ї гідне життя. Але рефреном через усі ці роки проходило невгасиме бажання зайнятися улюбленою справою – танцями. І я дуже радий, що моє бажання, зрештою, здійснилося.

– Ви вже шістнадцять років живете в Одесі. Не відчуваєте, що втратили зв’язок із Грузією?

– У жодному разі. Мені й ніхто не дасть це відчути. В нас у сім’ї збереглися традиції. Ми щороку відзначаємо національні грузинські свята – Успіння Богородиці, День святого Георгія, День святої Ніно. Дружина постійно тішить грузинськими стравами, вдома звучить рідна мова. До того ж сини вирішили продовжити навчання в Грузії. Тому з Грузією я ніколи не розстануся.

– Ваші сини мають незвичайні імена. Чи я помиляюся?

– Справді, для грузинського та сло­в’­ян­ського вуха звичніші Гогі (тобто Георгій), Васо (Василь). А для синів ми з дружиною обрали історичні імена. Так звали охоронців цариці Тамари.

– У Вас самого досить екзотичне для наших країв ім’я.

– Так (сміється). Ім’я, м’яко кажучи, незвичне. Люди, звичайно, бентежаться, боячись неправильно поставити наголос або вимовити по батькові.

До речі, мій батько теж зі сміхом згадує, що навіть у Грузії його ім’я іноді з зусиллями виголошували, тому він просив колег і знайомих називати його Борисом. Я іноді вчиняю так само: щоб полегшити життя батькам своїх учнів, яким важко з першого разу проговорити ім’я та прізвище, дозволяю називати мене Аркадієм Борисовичем.

– Чи підтримують Вас рідні в цій нескінченній любові до грузинського мистецтва?

– Хочу не без гордості сказати, що в нас справжня грузинська сім’я. Дружина танцювала з малих років. Дуже радий, що мої сини тепер теж танцюють. Гадаю, відповідь очевидна.

– Як воно – бути грузином в Одесі?

– Ви знаєте, ні на що не скаржуся. Упередже­ного ставлення до себе ніколи не відчував.

Усвідомлюю, що представники нашої національності викликають у деяких людей недовіру. Навіть у кримінальних звітах, якщо ви звертаєте увагу, проговорюється, що злочинець – особа кавказької національності. Усе це, звичайно, стереотипи. Злочинцями, так само, як і добрими, вихованими людьми, можуть бути представники кожної з національностей. Але я усвідомлюю те, що вплив цих стереотипів у нашому суспільстві досить великий. Тому не втомлююся говорити синам, щоб стежили за своєю поведінкою, мовою. І не лише тому, що їх можуть у чомусь викрити або упереджено ставитися. Насамперед, вони представляють свою національність, свою прабатьківщину. За ними люди судять про Грузію та про грузинів. Я радий, що вони розуміють мене й разом зі мною день за днем доводять, що Грузія – це одна з найяскравіших і найсамобутніших країн світу.

…І просто красуня!

Ці слова спали мені на думку при знайомстві з Натією Чикваїдзе.Дівчина народилася в Тбілісі. Батько юної грузинки займав дипломатичну посаду в консульстві Грузії в Одесі, сюди ж і перевіз свою сім’ю. Місто біля моря настільки сподобалося гостям із закавказької країни, що вони вирішили залишитися.

Головною справою свого життя Натія вважає журналістику. Дівчина закінчила філологічний факультет ОНУ ім. І.І. Мечникова за фахом «Журналістика».

– Натіє, журналістика – це професія, пов’язана передусім зі спілкуванням із різними людьми. Репортер – не домосід. Чи не перешкода це для дівчини-грузинки?

– Для мене це не проблема. У деяких сім’ях домінуючу роль відведено представникові сильної статі, чоловік, звичайно, не буде в захваті від дружини-журналістки. Але мій батько – сучасна людина. Виховував суворо, за що я йому дуже вдячна, але давав свободу вибору. Тому ніхто в сім’ї не був проти мого вступу до вузу на відповідну спеціальність.

– Із професією визначилися. А хобі?

– Захоплююся дизайном жіночого одягу, закінчила спеціальні курси. Я подала свої роботи на конкурс, заснований одним із провідних одеських ательє, та посіла третє місце.

Вирішила я представити на суд журі вбрання з елементами національного грузинського костюму, розробленого таким чином, щоб сучасна грузинська модниця могла його носити не соромлячись.

– Я помітила, що Ви дуже спостережливі…

– …І те, що бачу, поспішаю зберегти на фото! Я завжди уважно розглядаю людей. Адже кожне обличчя унікальне та гарне по-своєму. Тому хочеться сфотографувати його і потім розглядати в деталях кожну зморщечку, вигин. Обличчя, немов книжка, може розповісти про людину дуже багато. Мрію поїхати до Грузії і, озброївшись професійним фотоапаратом, знімати місцевих жителів і, звичайно, писати про них.

P.S.А поки дівчина лише збирається ре­алізовувати свої плани, «ОВ» надали їй унікальну змогу спробувати свої сили в журналістській справі. Натія запропонувала розповісти на сторінках нашої газети про заходи, які провадить активна грузинська молодь. Ми з радістю прийняли цю пропозицію. Читайте матеріал журналістки-початківки у рубриці «Дружба народів».

Дружба народів

Грузинські паті для всіх

Сучасна мо­лодь любить і вміє відпочивати. Молоді грузини – не виняток. Вони організовують тематичні грузинські вечірки. Але нехай вас не бентежить сло­во «грузинські» – на таких паті зби­раються хлопці та дівчата різних національностей. Тут раді всім, хто бажає доторкнутися до грузинської культури: насолодитися мелодійною музикою, запальними танцями, іскрометними жартами. І самі грузини також дізнаються щось нове про Грузію під час різних конкурсів і розважальних програм. Організатори зустрічей запрошують відомих артистів із Грузії, влаштовують камеді-шоу по-грузинському, вікторини та інші змагання.

Завдяки яскравим і веселим паті багато грузинів знайшли но­вих друзів серед представників інших національностей. Тематичні грузинські вечірки стали доброю традицією, яку молодь збирається продовжувати.

Натія ЧИКВАЇДЗЕ

Грузинзщироюукраїнськоюдушею

67-річнийлюбашівецьШотаПавловичГвенцадзе– потомокгрузинськихкнязів. Його рід мешкав у містечку Хоні в історичній області Імеретія. Він пам’ятає розповіді свого діда Семена про героїчну боротьбу імеретинів проти турецьких поневолювачів, про знаменитого царя Соломона І, який в середині XVIII століття зумів скинути османське ярмо з їхньої землі. Предки Шоти Павловича, крім військової справи, займалися ще й землеробством. Саме сільське господарство годувало родину після революції. На щастя, у Грузії не було такого розкуркулення селянських родин, як в Україні.

У своєму рідному і милому серцю містечку маленький Шота встиг закінчити лише три класи, але досі не розучився писати, читати і говорити рідною мовою. У десятирічному віці через сімейні обставини він разом з матір’ю переїжджає у Любашівку. Опановувати українську, яка стала для нього другою рідною мовою, грузинський підліток, якого стали звати Сашком, почав у Любашівській середній школі № 1. Нелегко було, але меткий хлопчина з вродженими задатками лідера швидко освоївся на своїй новій малій батьківщині. Закінчивши школу, Шота Павлович вступив до Одеського автодорожного технікуму. Навчався добре, тому на другому курсі вже викладав своїм одноліткам правила дорожнього руху і навчав їх водіння на різній колісній техніці на Дальницькому полігоні. Потім працював головним механіком в Любашівському ра­йонному дорожньому управлінні, викладав автосправу в ДОСААФі та СШ № 2, а тепер трудиться директором Любашівського сільгоспенерго.

Впродовж всього життя Шота Гвенцадзе підтримував і підтримує тісні родинні стосунки з батьком-фронтовиком, братами, дядьками та тітками. З болем у серці сприймає війни, що спалахують останніми роками в Грузії. Особливо пам’ятним залишається конфлікт з Абхазією, що відбувався наприкінці минулого століття. Його дядько Роман Гвенцадзе, міністр в уряді Грузії, під час мирних переговорів був захоплений у заручники, разом з багатьма посадовцями. Тоді звідний брат Шоти Павловича, майор тбіліської міліції, в знак протесту викинувся з вікна четвертого поверху і загинув...

Відірваному від традиційного середовища Гвенцадзе нелегко дотримуватись всіх національних традицій і звичаїв. Та за дружину взяв чарівну чорняву українську дівчину таки з грузинським іменем Тамара. Тож називає її не інакше, як легендарну правительку Грузії: «цариця Тамара».

Невибагливий у харчуванні, Шота Павлович полюбляє у свята готувати для дружини, дітей та онуків сациві – курку з горіхами, цибулею та різними приправами, хачапурі тощо. Каже, що залюбки їсть харчо і борщ, приготовлені дружиною, інші українські страви, а ще любить мамалигу.

Здоровий спосіб життя – ще одна особиста риса характеру українського генацвале. Активно займаючись спортом, Шота Павлович не втомлюється пропагувати його серед молоді. Сорок років свого життя він присвятив дітям. Починаючи з 1963 року щоранку у будь-яку пору року займається з ними на шкільному стадіоні або у спортзалі. Його вихованці – це здебільшого учні, звільнені від фізкультури за станом здоров’я. З різними хворобами серця, вадами опорно-рухового апарату, зору, легенів, вони несміливо, з надією приходять на його перші спеціальні заняття лікувально-оздоровчою фізкультурою. Спершу дітям важко виконувати різні спортивні вправи, але минає час, і вони зовсім забувають про свої недуги. А потім з успіхом виступають на різноманітних юнацьких змаганнях та спартакіадах.

Шота Павлович згадує, що за часів Радянського Союзу багато уваги надавалося розвиткові фізкультури і спорту серед дітей та молоді. На численних змагання він представляв по кілька команд своїх вихованців, які демонстрували високі показники у багатобор’ї, марафонському кросі, доланні перешкод. Приміром, у 1987 році в місті Котовську його хлопці-школярі вибороли два перших призових місця, а потім стали лідерами обласного змагання. І це лише один з епізодів.

На превеликий жаль, сьогодні, щоб взяти участь у якомусь змаганні, потрібні кошти...

Більше 200 колишніх вихованців Ш.П. Гвенцадзе позбулися своїх недуг і, пройшовши сувору відбіркову комісію, стали військовими, міліціонерами, деякі – професійними спортсменами. Приміром, Володимиру Височині ранкові заняття допомогли дорости до кандидата у майстри спорту.

Сьогодні кілька десятків хлопців і дівчат також встають раненько, щоб встигнути зайнятися оздоровчо-лікувальною фізкультурою разом зі своїм улюбленим тренером Олександром (під таким іменем його знають у районі) Павловичем. Багато його колишніх вихованців продовжують тренуватися уже зі своїми дітьми. Поправити здоров’я приходять навіть сімдесятирічні бабусі...

Здоров’я не купиш ні за які гроші, його потрібно гартувати з дитинства. Такої думки дотримається любашівський грузин з щирою українською душею Шота Гвенцадзе.

Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей»,Любашівський район

Миру, любові й «легкої ноги»

Новий рік – одне з найулюбленіших і найдовгоочікуваніших свят кожного з нас. Представники різних національностей святкують його по-своєму. Грузини, наприклад, намагаються в новорічну ніч не спати, бо існує повір’я, що можна проспати своє щастя. І не тільки – можна, виявляється, і позбутися своєї частки розуму: кажуть, саме в цю ніч на небесах роздають розум.

Дуже важливим є перший день Нового року. Дотепер у Грузії та за її межами існує цілий ритуал, пов’язаний з меквле – людиною, яка першою переступає поріг будинку в новому році й приносить щастя або нещастя. «Добра нога» завжди цінувалася. У грузинських селах односельці – меквле, ходили вітати всіх своїх сусідів. Зберігся цей звичай і серед одеських грузинів. Меквле приносить сумку з вином, солодкими ласощами і обов’язковим шматком вареної свинини. Підійшовши до дому, він вимовляє ритуальні слова з побажанням щастя в Новому році. І понині з усіх гостей щодо меквле – особлива пошана. Адже майбутній рік залежатиме винятково від того, «легка» у нього нога чи ні. Однак точно довідатися про це можна буде тільки через рік. Саме тому деякі грузинські родини йдуть на маленьку хитрість: за кілька хвилин до півночі глава сімейства виходить за двері й у перші хвилини вже нового року обов’язково із правої ноги заходить у дім, бажаючи домочадцям здоров’я, любові й миру.

Свята Нового року тривають до другого січня – це День щастя, «бедобис дге». Його слід провести у колі приємних людей, обійтися без сварок у родині та поза домом – як проведеш день, таким буде і рік.

За новорічним столом вимовляється безліч традиційних тостів, але найпершим із них іще за стародавніх часів у Грузії був – «За мир на нашій землі!» Першим він буде і цього року, запевняють представники грузинської діаспори.

Танцюємо нескінченно!

Ансамбль грузинського танцю «Сакартвело» був створений 26 травня 2001 року. Спочатку він складався з маленької групки дітей. Зараз колектив нараховує п’ять груп. У їхньому складі є аматорська група, до якої може прийти будь-хто охочий.

«Грузинські танці виконують малята від трьох-чотирьох років і... до нескінченності!» – жартує беззмінний керівник ансамблю Акакій Якобішвілі.

– Я пишаюся тим, що колектив ансамблю грузинського танцю багатонаціональний. У нас танцюють українці, росіяни, греки, євреї, був навіть один китаєць. Мені дуже приємно, що щороку ансамбль поповнюється новими людьми. Я бачу, що представникам різних етносів цікаві історія, культура та мистецтво грузинського народу. А це не може не тішити.

Кухня

Неодмінний атрибут грузинського столу

Грузинська кухня посідає одне з провідних місць на кулінарному олімпі. Рецепти гомі, лобіо, харчо, чахохбілі, чанохі і багато інших відомі далеко за межами Грузії. Загалом у сучасній грузинській кухні жоден із видів м’яса не має переважного значення. Популярні рецепти мужужі, чанахі з баранини, харчо з яловичини та чахохбілі з домашньої курки або індички. Рецепти рибних страв посідають порівняно скромне місце. Більшість овочевих страв готують із квасолі, баклажанів, кочанної та кольорової капусти, буряку, помідорів. Часто в рецептах лобіо квасолю при­смачують приправами, які, залежно від рецепту, міняються. В інших рецептах змінюється склад овочів, а приправи та соуси залишаються незмінними, наприклад, мхалі та борані. Особливе місце у грузинській кухні посідає хашлама. Ця страва – обов’язковий атрибут будь-якого святкового столу.

Рецепт хашлами досить простий. Для цього вам потрібне буде м’ясо, спеції, зелень і маринована цибуля.

М’ясо помити, залити хо­лод­ною водою (щоб тільки по­крила), довести до кипіння, зняти піну, готувати на слабкому вогні 2 години (за півгодини до готовності додати лавровий лист і перець). М’ясо вийняти (бульйон можна використовувати в іншому рецепті), нарізати шматками. Подавати із зеленню, маринованою цибулею, аджикою, холодною горілкою.