Редакція «Одеських вістей» спільно з управлінням у справах національностей і релігій Одеської облдержадміністрації далі розповідає про національно-культурні товариства Одещини.
Відповідно до перепису населення 2001 року, в нашій області мешкають 27617 гагаузів, що становить майже 86 відсотків від їхньої кількості по Україні. Гагаузи компактно мешкають у Болградському, Ренійському, Тарутинському та Кілійському районах.
Інтереси представників цієї національності в нашому регіоні представляє Одеське обласне національно-культурне товариство «Бірлік» під керівництвом Петра Волкова. З 1999 року товариство є членом Ради представників національно-культурних товариств Одеської області, що функціонує при управлінні у справах національностей і релігій облдержадміністрації.
Отже, про справжніх гагаузів, їхню самобутню культуру, цікаві традиції та особливості національної кухні – у нашій постійній рубриці «Сузір’я Дружби».
Про мудрі казки та унікальний народ
Ми звикли судити про нації за найяскравішими її представниками. Нам цікаво, чим живуть люди, як домагаються своїх омріяних бажань, що особливо цінують, що роблять на благо свого народу.
На телебаченні, коли прагнуть зосередити увагу на людині, використовують великий план. Сьогодні в «Сузір’ї Дружби» ми також використовуємо великий план, у центрі якого – чудова людина, справжній гагауз і дуже цікавий співрозмовник Ілля Іванович Каракаш.
Наш герой народився в селі Виноградівці Болградського району. Закінчив вісім класів у рідній школі, потім навчався в професійно-технічному училищі в смт Суворове, у вечірній школі.
Після закінчення юридичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова успішно захистив дисертацію за земельним правом у Московському університеті. Був першим ректором Комратського університету (Молдова). Також став одним із ініціаторів руху за проголошення автономії Гагаузької Республіки у складі сусідньої країни. Ним написані всі обґрунтування, законопроекти та інші засновчі документи автономного утворення, зокрема Уложення про Гагаузію, що є по суті Конституцією. Зараз Ілля Каракаш працює в Національному університеті «Одеська юридична академія», завідує кафедрою аграрного, земельного і екологічного права. У професора Каракаша чудова родина: дружина, син, троє онуків.
– Іллю Івановичу, які епізоди з дитинства найчастіше згадуєте?
– Батьки постійно були зайняті роботою, як звичайно в селах. Нас було п’ятеро дітей, і займалася нами переважно бабуся Варвара. Вона знала незліченну кількість казок, які розповідала нам гагаузькою мовою, пізно ввечері, сидячи на печі. І були вони настільки мудрі, що ще тоді змушували багато про що замислюватися й у деяких випадках чинити так, як чинили казкові герої. Зараз розумію та шкодую, що не зберіг, не записав колись хоча б деякі з них. Адже багато в чому й вони виховували в нас, дітях, почуття моральності.
Не можу забути одного випадку. Раніше всі ходили винятково в постолах, які ще називали «чарик». Їх виробляли зі свинячої шкіри за особливою методикою. Постоли були універсальні, легкі й, як тепер модно говорити, екологічно чисті. У батьків і старших братів були такі, а в мене – ні. Але я так докучав батькові, що він погодився виготовити їх, не чекаючи, поки відносно свіжа шкіра дійде до потрібного стану. Невдовзі він вручив мені заповітне взуттячко. Я з вечора приміряв, щасливий поклав їх під ліжко. Ранком встаю, а постолів немає. На підлозі лежать одні зав’язки від них. Виявилося, що коти внюхали свіжу шкіру й уночі з’їли мої «чарик». Звичайно, потім місяців три коти обходили наш дім десятою дорогою. А скільки сліз я тоді виплакав! Це була для мене справжня втрата. І так після цього мені вже й не пошили постоли.
– Якщо вже ми почали з дитячих років, скажіть, що дала Вам школа?
– Передусім мудрість, хоча тоді я цього не розумів. Часто згадую своїх учителів: Степана Федоровича Нєнова, який читав у нас фізику та математику. Також згадується Георгій Мефодійович Нєнов. Не забуду, як у 1962 році до нас до школи прийшов Іван Георгійович Нєнов. Він був учителем співів і літератури. Окремих слів подяки заслуговує й учителька української літератури Ольга Гаврилівна Якименко.
Це були справді вчителі від Бога, які вкладали в нас справжні знання. Вони так викладали свій предмет, що просто не можна було не зрозуміти, не запам’ятати. Матеріал я легко засвоював, і в мене не було потреби закріплювати матеріал удома. Наступного дня міг переказати все, чому нас навчали на заняттях. Рідкісні були вчителі, мені з ними пощастило.
– У кожного народу є свої традиції. Відомо, що в гагаузів їх дуже багато.
– Національних обрядів справді багато. Наша родина також зародила власні традиції, яких ми дотримуємося вже багато років. У батька є три брати: Василь, Михайло та Петро. За традицією Різдво ми святкуємо у Василя, а старий Новий рік, який, до речі, святкується пишніше, ніж Новий рік за новим стилем, – у батька. На Трійцю неодмінно збираємося у Михайла – і так далі. Таким чином, за кожним із братів ці свята неформально закріплені. Дуже багато пісень виконується під час свят, не тільки гагаузьких, але й болгарських, і навіть молдавських.
– Чим пояснити, що традиції, які поєднували родини, сусідів, усіх селян, поступово відходять геть?
– Мені здається, через те, що з’явилися нові форми спілкування та технології: інтернет, радіо, телебачення. Уже немає потреби спілкуватися так, як раніше. Колись виїзд із села когось із селян ставав подією. Наприклад, у нас був сусід дядько Микола. Він працював у Харкові, додому приїжджав у відпустку. Привозив із собою величезну кількість пластинок і ставав ледь не найзатребуванішою людиною в селі. Один день він крутив пластинки в нас, інший день – у сусідів тощо. У такі дні люди збиралися разом, улаштовували посиденьки, спілкувалися.
Коли з’явилося радіо, а пізніше й телебачення, – відпала потреба спілкуватися віч-на-віч, і традиція збиратися великими компаніями почала відмирати.
– А що роблять національно-культурні товариства для збереження народних традицій?
– Гагаузьке товариство «Бірлік» було створено наприкінці двадцятого століття – з деяким запізненням, на мій погляд. Цього року провели звітно-виборну конференцію, на якій також виникло питання про збереження гагаузьких традицій і звичаїв. Один із промовців зазначив, що в наших селах уже не пам’ятають, що таке постоли, про які я вже говорив. Я тоді запитав, чи є люди, що можуть їх виготовляти. Як виявилося, є ще трохи таких майстрів. Я, наприклад, охоче замовив би три-чотири пари для сувенірів, щоб показати онукам. І пам’ять залишиться. Адже зробити справжні постоли – це ціле мистецтво.
– Національність колись Вам заважала?
– Ні, я б сказав, що навпаки. Був свого часу дослідник Аркадій Ткач, який тривалий час писав про гагаузів, але ніколи не бачив живого представника цієї нації. Мене направили до нього, чітко не пояснивши навіщо. Він був у захваті, буквально не знав, куди мене посадити. Довго розпитував про моє дитинство, життя.
В 90-ті роки я їздив до Москви. Там провадився з’їзд представників автономних утворень. Мені довелося наполегливо і аргументовано обстоювати автономію для гагаузів. Проблеми теж почалися з мови. Молдова заявила, що переходить на румунську мову. Близько двохсот тисяч гагаузів живуть у Молдові. Така політика прирікала їх на вічну відсталість та мовну ізоляцію. Гагаузи, властиво, порушили питання про свою мову, адже вони не могли знати молдавську мову так само добре, як молдавани! Звичайно, така позиція не всім була до душі, але, проте, був даний старт створенню автономії.
Тоді я разом із групою гагаузів, ініціаторів створення Гагаузької автономії в Молдові, одержав пропозицію зустрітися з Президентом СРСР Михайлом Сергійовичем Горбачовим. Потрібно було терміново їхати. А квитків не було. З Кишинева вилетіти неможливо. Тоді ми прийшли до головного редактора обласного радіо (нині головного редактора газети облради «Одеські вісті»), земляка та колишнього вчителя співів Івана Нєнова із проханням допомогти. На превелику силу, але квитки знайшлися.
Треба віддати належне, Михайло Сергійович Горбачов не починав зустрічі, аж поки не з’явилася наша делегація. Зустріч була дуже цікава. Тривала вона години три й звелася до того, що ми всі повинні сісти за стіл переговорів. Головне, що союзне керівництво нас не засудило.
Влада Молдови визнала автономію Гагаузії 23 грудня 1994 року, з ухваленням Закону Республіки Молдови «Про особливий статус Гагаузії (Гагауз Єрі)».
– В Україні на законодавчому рівні з перших днів незалежності робили все для рівноправного розвитку всіх етносів. І гагаузам ніхто ніколи не заважав вчитися, опановувати щось нове. Ви стали професором. Можете назвати інших відомих гагаузів Одеської області?
– Це професор Федір Казанжи, кандидат медичних наук, полковник Ілля Гайдаржи, доктор економічних наук Михайло Узун, етнограф Михайло Губогло, оперний співак Дмитро Курудимов. Є також заслужені діячі культури України, Молдови.
– Гагаузька мова належить до тюркських мов. І історія народу йде в глиб століть…
– Найімовірнішою вважають таку історичну версію. Тюркський каганат, який утворився в Середній Азії, був дуже розвиненим суспільством. Його жителі плавили метал і постачали ним сусідні монгольські племена, що протягом декількох століть сприяло розвиткові тюрків.
Мої далекі предки внаслідок «великого переселення народів» зі сходу на захід зупинилися в межиріччі Прута та Дністра. Тоді прибульців називали тюрками, огузами, печенігами. Як кочові племена, вони не займалися землеробством, були дещо агресивні. А на той час Київська Русь була найбільшою державою, і кочівники додавали їй клопоту. Володимир Мономах, намагаючися вгамувати моїх предків-огузів, побив їх, якщо не помиляюся, 85 разів.
– Чого Ви йому досі не пробачили?
– Ні, навпаки. Огузи зрозуміли, що їх чисельність скоротилася настільки, що самостійно вони не зможуть існувати, робити наскоки тощо. Мономах поставив умову, що вони мусять осісти в Буджацькому степу та прийняти християнство. Це дуже цікаво: мова в них була тюркська, а віра – християнська.
– Ви представляли Україну на дипломатичній службі в Туреччині. Наскільки схожа турецька мова з гагаузькою?
– Щоб було зрозуміло, я іноді дозволяю собі таке порівняння, яке найчастіше викликає деяке здивування. Схожість цих мов ближча, ніж в української та російської, азербайджанської та турецької. Перед тим як туди поїхати, я читав газети турецькою, звертав увагу на граматику. А коли приїхав до Туреччини, мені сказали, що я говорю старою мовою, яку ще називають османською.
– Яке ставлення до гагаузів у турків?
– Вони вважають, що турецька нація пішла від вищої касти гагаузів – Гьок огузів. Тому ставлення дуже поважне та шанобливе.
– Ваші побажання гагаузам в Одеській області перед Новим роком.
– Передусім гараздів, добробуту, щастя, успіхів. Нас досить добре знають у світі як носіїв однієї з найяскравіших культур. Ми продемонстрували світові взірець ненасильницького розв’язку складного питання створення автономії. Дуже хотілося б цю національну толерантність зберегти! А сьогодні гагаузи працюють у Європі, на інших континентах. І це викликає якийсь біль – адже вони далеко від дому... При такому роз’єднанні говорити про збереження культури не випадає. Хотілося б, щоб кожен гагауз знайшов собі застосування у своїй країні й не шукав роботу за її межами.
Наш кор.
