Сучаснийсвіт–надзвичайноскладнаісуперечливасистемавзаємовідносинкраїнінародів.НайважливішимзавданнямУкраїнинанинішньомуетапієвизначенняїїмісцявновійсистеміміжнароднихвідносин,якеобумовлюєтьсяїїекономічнимпотенціалом,географічнимположеннямтаісторичноюспадщиною.Починаючи з середини 90­х років минулого століття незмінним стратегічним орієнтиром нашої держави є європейська інтеграція. При цьому Росія була, є і буде важливим стратегічним партнером для України.

Протягом 20 років існування «Одеських вістей» значну увагу ми приділяли інформуванню наших читачів про активність нашої держави на міжнародній арені, зокрема про співпрацю Одеської області з регіонами інших країн. Розвиток нашої держави дедалі більше залежить від стану її економічної і політичної співпраці як з сусідніми державами, так і з основними центрами сили у сучасному світі – Європейським Союзом, США, Росією, Китаєм. На наш погляд, все це потребує більш регулярного висвітлення на шпальтах нашої газети. Тому редакція прийшла до висновку про необхідність започаткування нової рубрики «Україна і світ», в рамках якої ми намагатимемось інформувати наших читачів про найбільш важливі події і процеси, пов’язані з міжнародною діяльністю нашої держави і її регіонів, зокрема Півдня України.

Вести нову рубрику редакція запропонувала кандидату історичних наук Олексію Олексійовичу Воловичу, відомому в Одесі спеціалісту­міжнароднику, який близько 14 років працював в арабських країнах військовим перекладачем і дипломатом, а також військовим спостерігачем ООН в колишній Югославії. Останні 8 років О. Волович очолював Одеський філіал Національного інституту стратегічних досліджень, основною сферою досліджень якого була політика України в Чорноморсько­Каспійському регіоні і на Близькому Сході. Передбачається також залучення відомих одеських спеціалістів і експертів з міжнародних проблем для висвітлення окремих аспектів діяльності України на міжнародній арені. Ми запрошуємо наших читачів надсилати питання і пропонувати теми із сфери зовнішньої політики для висвітлення в новій рубриці. Сьогодні ми пропонуємо нашим читачам першу публікацію О. Воловича в новій рубриці.

Глобалізація: переваги і загрози для нашої країни

Глобалізація – це сучасна форма міжнародних відносин, яка характеризується поширенням взаємозалежності між країнами в економічній, політичній і культурній сферах практично на всю земну кулю. Основним чинником розвитку глобалізації стала науково­технічна революція, особливо розвиток світової системи інформації, поширення інтернету, який зробив можливим миттєвий зв'язок між людьми в різних кінцях світу і усунув перешкоди на шляху розповсюдження будь­якої інформації.

Глобалізація є певним етапом розвитку людської цивілізації, коли національні економіки вже не можуть нормально розвиватися в межах однієї держави, а міжнародні економічні зв’язки призвели до утворення транснаціональних корпорацій і глобальних (світових) ринків. Іншими словами, глобалізація являє собою комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке здійснює потужний вплив на всі сторони життєдіяльності суспільств.

Сьогодні жодна країна світу, якою б потужною вона не була, не може існувати ізольовано від решти світу. Скажімо, найбагатша за своїми природними ресурсам країна у світі – Росія, не змогла б нормально існувати, якби не мала можливості продавати ці ресурси, зокрема енергоносії, десяткам країн, у тому числі й Україні. Інший приклад: глобальна фінансово­економічна криза 2008­2009 рр. практично охопила усі держави світу, і жодна країна не змогла від цієї кризи уберегтися.

Сьогодні усі країни в тій чи іншій мірі потерпають від глобальних проблем розвитку людства: погіршення екологічної ситуації, глобальне потепління, нерівномірне і неконтрольоване зростання населення в одних країнах і його катастрофічне зменшення в інших, нелегальна міграція, торгівля людьми, наркоманія, контрабанда, нерівномірність соціально­економічного розвитку країн, періодичні глобальні фінансово­економічні кризи, брак продовольства та питної води, гонка озброєнь і розповсюдження зброї масового ураження, зокрема ядерної, поширення релігійного екстремізму, тероризму та міжнародної злочинності.

Перед Україною, як частиною глобалізованого світу, постає майже увесь спектр зазначених глобальних проблем. І не тільки Україна, а навіть найпотужніші країни світу не в змозі самотужки їх розв’язати. Тому для подолання цих проблем і ризиків людство об’єднує свої зусилля і ресурси. При цьому глобалізація несе для України як позитиви, так і певні негативи. До позитивів можна віднести поширення швидкими темпами інформаційних технологій, більші можливості пошуку партнерів в усьому світі, а не лише серед найближчих сусідів, вільне пересування українських громадян у світі, можливості отримання освіти і роботи за кордоном. Серед негативів, які приносить Україні глобалізація, це – посилення економічної, політичної і культурної залежності від наддержав, поступова втрата національно­культурної ідентичності і самобутності і навіть національного суверенітету за рахунок добровільного делегування деяких державних функцій таким міжнародним об’єднанням, як ООН, Євросоюз, ОБСЄ, СНД.

Глобалізація нерідко ототожнюється з американізацією, що пов’язано із зростанням впливу США в міжнародному житті в XX і ХХІ століттях. Посилення впливу США проявляється в просуванні так званого «західного способу життя» на всі країни світу. Провідна роль США в процесі глобалізації визначається передусім їх потужним економічним потенціалом. Протягом останніх десятиліть США є лідером у світовій валютній системі, в продуктивності праці і ефективності економіки. США мають найпотужніший у світі науковий потенціал, який реалізується у виробництві і бізнесових проектах. На США припадає майже 45 відсотків світових витрат на наукові розробки. США посідають ключові позиції в міжнародних фінансово­економічних та торговельних організаціях: МВФ, СОТ, Світовому банку, МБРР та інших структурах. Бюджет ООН і НАТО приблизно на 70% забезпечується Сполученими Штатами Америки. Американські військові видатки становлять майже 40% військових витрат на оборону всіх країн світу. Після Другої світової війни за обсягом валового внутрішньо­го продукту (ВВП) США стабільно посідають перше або друге місце у світі. (Для порівняння: за даними МВФ, у 2010 році перші три місця у світі за обсягом ВВП (номінал) зайняли: країни Європейського Союзу – 16,1 трлн дол., США – 14,6 трлн дол., Китай – 5,7 трлн дол. Далі: 10­те місце посіла Російська Федерація – 1,4 трлн дол., 17­те місце – Туреччина – 729 млрд дол., 22­ге місце – Польща – 438,8 млрд дол. і 52­ге місце Україна – 136,5 млрд дол.).

Що стосується основного вектору цивілізаційного розвитку нашої держави, то це без сумніву має бути євроінтеграція. І не тільки тому, що географічний центр європейського континенту, за деякими підрахунками, розташований поблизу міста Рахова Закарпатської області. І навіть не тому, що Україна має давні історичні, економічні, політичні і культурні зв’язки з європейськими народами і свого часу (до Петра І) виступала провідником європейського цивілізаційного впливу на Московію. У нинішньому прагматичному світі все визначається розрахунками, які показують, що сумарний ВВП країн ЄС, як зазначалося вище, складає – 16,1 трлн дол. на рік, а кількість населення – 400 млн осіб, у той час, як аналогічні показники країн Митного союзу (Росія, Казахстан і Білорусь) – всього 3 трлн дол. і близько 180 млн осіб. До речі, членство Казахстану у Митному союзі і ОДКБ не заважає цій державі формувати основні міжнародні орієнтири у такій послідовності – Європейський Союз – Росія – Китай.

Відправною точкою для формування євроінтеграційної політики стала Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена 11 червня 1998 року. Згідно з цим документом досягнення повноправного членства України в ЄС проголошувалося стратегічною метою. Проте шлях, який Україна і Євросоюз подолали за 20 років, був довгим і складним: були періоди взаємного захоплення, розчарування і прагматичної співпраці. Наша країна крок за кроком просувається шляхом економічних і політичних реформ, поступово наближаючись до рівня вимог, що висуваються до країн­кандидатів на вступ до ЄС. На жаль, до цього часу ЄС всілякими засобами уникає дати адекватну відповідь на прагнення України отримати чітку перспективу членства в ЄС.

Понад 750 років тому наші предки затримали монголо­татарські орди і не дали їм можливості вдертися в Західну Європу. А сьо­годні нам брюссельські бюрократи «віддячують» тим, що тримають біля дверей Великої Європи прохачами та ще й повчають нас – як нам жити і що робити, щоб сподобатись Європейській спільноті. Такий він сьогодні прагматичний світ – на межі цинізму, і з цим ми змушені рахуватися. Але сам по собі вступ до Європейського Союзу не робить життя кращим, якщо економіка країни є нерозвиненою і відсталою. За прикладом далеко не треба ходити. Візьмемо хоча б такі країни, як Болгарія і Румунія, які вступили до Євросоюзу у 2007 році. Більшість болгар і румунів вважають, що сьогодні їм стало значно важче жити, ніж до вступу в ЄС.

Сьогодні політики різного спрямування пов’язують майбутнє України з її рухом у певному напрямі – до Європи або до Євразії. Але Україна має повернутися передусім сама до себе і привести в дію величезні потенційні сили, не лише і не стільки економічні, скільки соціокультурні, тобто духовні сили української нації, без активізації яких навіть значне зростання економіки не здатне автоматично забезпечити політичну стабільність та консолідацію в суспільстві, вихід України на міжнародну арену як стратегічно впливового гравця. Оскільки сьогодні саме зовнішньополітична орієнтація є найбільшим контраверсійним моментом у відносинах між Сходом і Заходом України, на наш погляд, саме зосередженість на проблемі «побудови Європи в Україні» може стати тією ідеєю, яка сприятиме консолідації української громади від Львова до Луганська і від Чернігова до Севастополя і відповідно посиленню позицій України на міжнародній арені.