І головне багатство міста…
Одеса завжди надихала художників і поетів, учених та інших представників різних професій. Багато які росіяни вважають її своєю віт–чизною.
Примітно, що з Одесою пов'язана літературна творчість багатьох відомих російських письменників – О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, А.П. Че–хова, І.О. Буніна, О.І. Купріна, А.А. Ах–матової. В Одеському ліцеї викладав Д.І. Менделєєв.
За свою історію Південна Паль–міра неодноразово привертала до себе увагу світу. Відомо, що конструктор і організатор виробництва ракетно–космічної техніки, основоположник практичної космонавтики, двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, академік Академії наук СРСР Сер–гій Павлович Корольов провів дитинство в нашому місті. Родина жила на вулиці Канатній № 12, що на розі Грецької. У вересні1917 року майбутній учений пішов до першого класу третьої чоловічої гімназії на Успенській № 1. З 1922–го по 1924–й Сергій навчав–ся в будпрофшколі № 1 на Старо–портофранківській у будинку ко–лишньої другої Маріїнської гім–назії. Про це свідчить меморі–альна дошка. Саме там він «захво–рів на авіацію».
Слід зазначити, що в Одесі активно працює «Російська національна громада «Русичъ». Організація принципово неполітична, діяльність її носить культурологічний, гуманітарний характер. Але ті заходи, які постійно провадяться, – за великим рахунком теж політика, вважають у громаді. Це політика дружби та порозуміння, мудрості та багатогранності, культури любові до спільної великої історії двох братніх народів.
Але головне багатство міста – це, звичайно ж, одесити різних поколінь і національностей, що творили, прославляли Південну Пальміру.
Наталя ГОРЯЙНОВА–ЦУРКАНЕНКО, голова громадської організації «Русичъ»
Народна п'єса,
повна таємного змісту
Віддавна традиції, зокрема обряди, вважалися чимось особливим, споконвічним, таким, що концентрує в собі інформацію про народ. Обряди ще називають народними п'єсами, повними таємного змісту. У кожного народу – своя п'єса…
В нашому краї живе цікавущий субетнос – великоруські старообрядці. Вчені досі сперечаються, коли вони тут уперше оселилися, але в будь–якому разі ми можемо говорити, що живуть ці люди на своїй другій батьківщині вже не перше століття. Це невід'ємна частина братнього народу, в певному сенсі їх можна вважати навіть охоронцями давньоруських традицій. Звернемося ж коротенько до деяких із них.
Цікаві обряди, якими супроводжується народження дитини. За старих часів заможні люди влаштовували родильні столи, а селяни готували особливе пиво. Щось подібне часто трапляється й нині. Породіллі одержують від гостей подарунки, зазвичай грішми.
Хрестити дитину узвичаєно якомога скоріше. Втім, це стосується не лише старообрядців, а російських православних назагал. Найчастіше таїнство відбувається на восьмий день, але іноді й на сороковий. Обидва ці числа нагадують про дитинне життя Ісуса Христа – Обрізання Господне та Стрітення. В наші дні хрестять здебільшого на сороковий день.
Нарікається дитина, як правило, іменем святого, що його пам'ять припадає в день хрещення. Хоча нині мало хто зазирає до православного календаря, не можна заперечувати повсюдне поширення старожитніх імен, особливо у наших співвітчизників – російських старообрядців. Наприклад: Феофанія, Степанида, Матвій, Ігнат, Меланія, Феодосій. З іншого боку, не можна не зазначити, що останнім часом створилася мода на стародавні імена, тож подеколи безпосередня переємність не завжди очевидна.
Хрещення колись відбувалося для всіх суспільних станів у церквах. Вдома воно допускалося тільки через хворобу або через граничну слабкість немовляти. І неодмінно не в тій кімнаті, де його народжено, бо приміщення тривалий час вважалося нечистим. Вибір возприємника припадав найчастіше на духівника або родича.
Після обряду, того ж дня, влаштовувався хрестинний стіл. Крім гостей, годували й жебраків.
В давнину цар у день хрещення робив урочистий стіл для патріарха, інших представників духовної влади, для світських сановників. По закінченні трапези духовні благословляли немовлятко, а інші гості підносили йому дарунки. Це був єдиний раз, коли царське дитя показували до повноліття, відтоді воно довго залишалося в глибині царських хоромів. З нагоди народження дитяти цар пробачав винуватців, виказував інші милості.
Зараз же все набагато прозаїчніше: батьки маляти просто залишають якісь продукти та гроші у церкві.
Втім, хрещення дитини – це одне з тих церковних таїнств, які є обов'язковими не тільки у росіян, у слов'ян, але і в усіх традиційно християнських народів. Цього дня дитина здобуває собі янгола–оборонця, який оберігає людину від лиха по кінець її віку.
Там, де дише мистецтво
Шістнадцять персональних виставок. Багато це чи мало для професійного художника – кожен вирішує сам. Їх автор, член Національної спілки художників України Віктор Чернов любить жартувати, розповідаючи про них: «Усі були дуже спірні. Якщо почитати книгу відгуків, то можна побачити все – від побажання спалити всі роботи разом з автором до окриляючих душу захоплених коментарів».
Народився Віктор Іванович 1944 року в Пермі (Росія). Коли йому виповнилося шість років, його родина переїхала до одного із сіл Ренійського району Одеської області. У 1969 році він закінчив Одеське художнє училище живопису, в 1979–му – художньо–графічний факультет Одеського педінституту. Регулярно брав участь у неформальних виставках одеських художників. Але особливо В. Чернов пишається тим, що має змогу передавати свої знання та навички дітям. Саме тому з 1969 року й по сьогодні він працює викладачем Одеської дитячої художньої школи імені Костанді. Мабуть, у зв'язку з цим наша розмова увесь час стосувалася виховання молодого покоління.
– Вікторе Івановичу, маю традиційне запитання. Що привело Вас до живопису?
– Скільки себе пам'ятаю, стільки й малюю. Ви знаєте, у мій час переважна більшість дітей займалася малюванням. Здебільшого була військова тематика. Не тільки в дитячих малюнках, але і в іграх. Коли ми переїхали до України, мене помітив учитель малювання Петро Четир. Він допоміг мені повірити у власні сили, вміння, талант... Відтоді я став серйозно займатися образотворчим мистецтвом.
Вважаю, що всі художники – експериментатори. Саме шляхом експериментів я знайшов власне лице в живописі. Але впевнений, що моя головна діяльність – це викладання. Дітям цікаво переймати науку від викладача, який сам займається тим, чого навчає. Маю власну методику – спокійну, без підвищених тонів. Взагалі у нас особлива школа, в якій панують порозуміння та взаємоповага. Тут у нас усе дише мистецтвом.
–Мабуть, не оминаєте увагою виставки молодих художників...
– Деякі виставки так званих сучасних художників доводять до певного шоку. Наприклад, не дуже давно на одній із них я бачив картину, на якій був зображений розірваний радянський прапор, пожежний щит, пожежне відро. У відрі голова Леніна…
Таке мистецтво руйнівне.
Я дуже обережно ставлюся до творчості молодих самостійних авторів. Розумію, кожен майстер шукає власне лице. Але потрібно пам'ятати, що котитися на схил найпростіше. А от видиратися вгору, дотримуючись прекрасного, набагато важче. Дуже часто такі виставки пронизані порнографічним духом, викривленням історії, неповагою до власної країни. Але, на щастя, це не всюди так.
– Чого, крім живопису, Ви навчаєте своїх вихованців?
– Передусім – думати. Живопис – це форма мислення. Художник мислить по–своєму. Навіть лінію неможливо правильно намалювати, не подумавши, де вона мала б бути контрастною, де м'якою тощо. Адже будь–який графічний знак – це засіб вираження, мова художника…
Із глядачем мусить бути німе спілкування. Він дивиться на роботу й читає думки митця. Якщо кінематограф створює враження реального життя, то художник це все має сконцентрувати на полотні таким чином, щоб сюжетність була зрозумілою.
Впроваджуючи свою систему, я намагаюся, щоб діти вже зараз вкладали у свій характер такі елементи, як порядність, обов'язковість, скромність, чесність і працьовитість. Крім цього, у плині занять ділюся з ними якимись знаннями історії. Часто стикався з тим, що підлітки просто не знають елементарних речей: не вбачають різниці між Великою Вітчизняною та Другою світовою війнами, не знають, хто такий Гагарін, не підозрюють про таких письменників, як Фадєєв, Островський.
Повторюю учням, що слід ретельно працювати. Зараз праця стала якимось ганебним явищем, немодним, не престижним. Таке відчуття, що дітей навчають тільки одержувати від життя задоволення, не додаючи особливих зусиль. Якщо раніше підлітки мріяли стати моряками, льотчиками, космонавтами, то зараз усі прагнуть у співаки, банкіри, навіть кілери.
Вважаю, що поодинці, звичайно, ніхто нічого із цим не вдіє, але є ще люди, які вірять, що правильним ставленням можна змінити ситуацію. Я до них належу. Мені дуже приємно, коли до мене приходять мої колишні учні та, згадуючи час навчання в нашій школі, називають його найкращим періодом у житті.
Упевнений, що для справжнього вчителя не так важливо, наскільки професійно підготовлена дитина. Важливо зробити її громадянином, що розпочинає своє громадянство.
– Чи маєте роботу, яку не можете закінчити?
– Так, маю. Я спробував написати Царствених мучеників. Хотів вималювати образ багатостраждальної Росії, яка не має друзів і є предметом постійного роздратування з боку довкілля. Я пишу цю картину дуже довго, близько шести років. Взяв за основу відому ікону «Святих Царствених страстотерпців». Очевидно, я ще не готовий її закінчити, але сподіваюся, що надійде осяяння, і я завершу цю роботу.
– Якби Вас попросили написати картину власного життя, що б Ви зобразили?
– Це був би автопортрет на тлі парашута. Я дуже люблю небо, і якби залишився на батьківщині, напевне пов'язав би з ним своє життя.
м. Одеса
