Завершився IV Одеський кінофестиваль. Треба сказати – цього року творча його складова була нуднуватою. І навіть спеціальний гість Емір Кустуріца ніяк не зумів врятувати таке безриб’я, відсутність справді яскравих кінокартин. Але були й проблиски.

Я спочатку списував на своє невезіння те, що щоразу потрапляю на якусь пихату безглуздість, що грається в багатозначність і «фестивальність». Які інколи панорамні кадри миготіли в цих кінокартинах, і як добре було б, якби режисери знімали винятково пейзажі (що недавно зробив Рон Фріке у фільмі «Самсара»), залишивши своїх безпомічних персонажів десь за кадром. Про це, наприклад, хотілося попросити Джеймса Франка (відомого актора за трилогією про «Людину-павука»), чий претензійний фільм за Фолкнером «Коли я вмирала» не викликав нічого, крім фрази після перегляду: «Не читав, але, очевидно, на це він і розраховував»; та Бахтіяра Худойназарова – режисера «У сподіванні моря» – фільму не менш претензійного та слабенького за акторською грою, меседж якого мчав до глядача, невблаганно вгасаючи. У багатьох кінострічках, на мій погляд, була помітна швидше безпорадність режисерів сказати щось нове, важливе.

За дивним збігом обставин фільм-відкриття американського режисера Джей Сі Чендора «All is lost» – «Усе втрачено» (за якимось позитивістським міркуванням назву перекладено як «Не згасне надія») став дуже точним виразником цієї безпорадності та розгубленості. У цьому фільмі дядечко (чудовий Роберт Редфорд) посеред океану виявив якось вранці, що його вітрильник зіткнувся із дрейфуючим контейнером і одержав пробоїну. Далі починається виживання із чудовою хемінгуеївською детальною скрупульозністю («Старий і море») і майже без реплік. Стихія потроху відбирає в нього простір, витісняє його: спочатку його вітрильник іде на дно після тривалої боротьби, потім він намагається вижити в рятувальній шлюпці, яка теж виявляється ненадійною. Було відчуття, що постійно підступаюча вода – суть час, а фільм про те, як природа потроху відмовляє людині в усьому, але пояснення тоді було б складнішим за фільм. Але, схоже, що перед нами просто фільм-клич: мовляв, у цьому тендітному світі людина ніде вже не в безпеці, і те, що кожний вважав надійною основою під ногами може легко піти з-під ніг. І ось, здається, надія – головний герой махає сигнальним вогнем, а перед ним байдуже пропливають каравани контейнеровозів, залишаючи бідолаху позаду. Гарний фільм із хемінгуеївським ефектом айсберга: сім восьмих приховано під водою.

А буває фільм настільки переконливий, що про нього складно писати будь-що. Абсолютно найкращий фільм фестивалю цього року «Географ глобус пропив» (реж. Олександр Велединський) цілком справедливо здобув гран-прі Одеського кінофестивалю та нагороду за «Найкращий фільм фестивалю». Головний герой, біолог Віктор Служкін (Костянтин Хабенський) від безгрошів’я йде працювати географом до звичайної пермської школи, де він намагається впоратися з учнями. Вдома в нього теж не все гаразд: маленька донька та дружина, яка його терпіти не може і бачить у ньому пропащого невдаху. Тут одразу ж традиційна картина, мовляв, трагедія плюс викриття суворої російської дійсності в декораціях провінції. Та ні, Служкін залишається добрим, залишається людиною – питущою, так – але на диво самоіронічною, і взагалі ця іронія та несерйозне ставлення до себе пронизує весь фільм. У цьому герої є щось по-чеховському зворушливе, що доходить до деякого юродствування, а під усім – бентежна душа людини, яка просто намагається жити. Тут, звичайно, і мотиви фільму Балаяна «Польоти уві сні та наяву», і «Доживемо до понеділка» Ростоцького, і стрічка «Пацани» Асанової. Можна погодитися з тим, що це найкраща роль Костянтина Хабенського, і з тим, що в кінематографі з’явився новий, унікальний герой, психологічно достовірний характер, одним словом – живий, справжній, яких майже не було на наших екранах з початку 2000-х. Але й тут пальма першості належить не зовсім кінематографу, а літературі – тому що фільм – екранізація за однойменним романом пермського письменника Олексія Іванова. Загалом, географ можливо й пропив глобус, але знайшов щось важливіше – себе…