Нещодавно вийшовши на широкі екрани, кінокартина Федора Бондарчука «Сталінград» уже одержала величезну кількість відгуків, які порівну поділилися на думки супротивників і прихильників фільму. Саме таке розмаїття свідчить про те, що він заслуговує на увагу. Скажу, що ті, хто хотів прийти й докорити гламурному Бондарчуку-молодшому та його «кліповій естетиці», цілком могли вдовольнитися побаченим, так само як і ті, хто хотів чогось нового в кінематографічному осмисленні Великої Вітчизняної війни. Судячи з динаміки касових зборів, фільм із бюджетом 30 мільйонів доларів напевне окупиться з лишком. Більше того, його внесено у список претендентів на премію «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».
В основі сюжету – легендарна історія про Будинок Павлова, в якому під час Сталінградської битви тримала оборону група радянських солдатів. За фільмом, розвідникам під командуванням капітана Громова (Петро Федоров) вдається закріпитися в одному з напівзруйнованих будинків. Їм дано наказ утримати його за будь-яку ціну. П’ять бійців тримають оборону до останнього. У будинку вони знаходять єдину жительку, що вижила, – 19-річну Катю (Марія Смольникова), яка стає їхнім оберегом і символом Вітчизни. Крім того, у фільмі присутня паралельна сюжетна лінія – німецький офіцер Петер Кан (Томас Кречман), якому наказано відбити будинок, закохується в російську дівчину Машу (Яна Студиліна). Варто відзначити, що в картині зайняті актори, які не приїлися на вітчизняних екранах, і це відіграло тільки на користь.
«Сталінград» – епічне полотно з деякою навіть поетизацією війни й багате на 3D-графіку. Місто на Волзі постає в ньому мовби умовним світом. Усе, що діється на екрані, хилиться ближче до притчі, казки, яка розгортається в міфологічному просторі, а сюжетні лінії легко можуть бути перенесені в будь-яку з відомих воєн.
Фільм, мабуть, цікавий тим, що в ньому практично відсутня ідеологічна складова, її пафос приглушений. Завдяки цьому виразніше проступає людина, точніше, конфлікт – людина і війна. Другий плюс позаідеологічності: фільм на цю тему, створений у пострадянський час, стане, нарешті, справді інтернаціональним, доступним для розуміння не тільки жителям колишнього СРСР. Основний гуманістичний посил картини, ймовірно, полягає в тому, що злом виявляється саме війна. Адже і офіцер Кан, шалений солдат, що бажає скоріше впоратися з проклятим Будинком, – теж має свою історію, і в якусь мить викликає до себе певний жаль.
Федір Бондарчук, може, і не створив шедевр, але його кінострічка являє собою етап, після якого вже неможливо в кіно говорити про війну в колишніх інтонаціях. Як зазначив російський журналіст Дмитро Биков, це новий етап осмислення Великої Вітчизняної, коли ідеологічне поступається місцем метафізичному.
