19 листопада. Вівторок. Париж. Переповнена чаша «Стад-де-Франс». Це було гідне видовище. Але, на жаль, Україна цього вечора виявилася чужою на святі життя за назвою Чемпіонат світу в Бразилії. І в цій ситуації нам залишається лише міркувати про те, що б було, якби…
Якби доля виявилася прихильнішою до нас і жереб не вибрав у суперники найіменитішого й найтитулованішого з усієї вісімки учасників плей-оф…
Якби ми грали перший матч у гостях і в разі потреби могли б на своєму полі битися за необхідний результат…
Якби Олександру Кучеру в першому матчі та Євгенові Хачеріді в другому вистачило холоднокровності не вступати в перепалки із суперниками, одержуючи при цьому зовсім необов’язкові жовті картки…
Якби в розпорядженні Михайла Фоменка була рівноцінна заміна Артему Федецькому й тому ж Олександрові Кучеру, а у Дідьє Дешама не було можливості зовсім без втрати якості (якщо не навпаки) замінити ледве не половину складу…
Якби лайнсмен, що помилково зафіксував офсайд у випадку з першим голом Каріма Бензема в Парижі, не побоявся підняти прапорець тоді, коли ситуація цього справді вимагала…
Якби Михайло Фоменко, що торік займався пошуками наставника для збірної, раніше наважився очолити команду, і Україна не допустила, як виявилося, фатальних осічок у матчах із Молдовою та Чорногорією…
Насправді цей список можна продовжувати якщо не нескінченно, то точно до тих меж, коли скінчиться газетна площа. Здається, кожен із вас, хто не залишився байдужий до подій, додасть власний перелік причин, які призвели до того, що чергова, п’ята спроба нашої країни пробитися на великий міжнародний форум зазнала фіаско. Насправді ж будь-який результат є сукупністю подробиць, часом явних, а часом і непомітних для ока обивателя. Тому, як би не хотілося на емоціях повісити всіх собак то на суддю, то на наших центрбеків, що підводили команду, зробити це буде неправильно по суті.
Безумовно, прикро зупинитися за крок від такої значущої події. Але насправді, якщо подивитися на ситуацію глобально, то навіть якби потрапила збірна України на Мундіаль, це б зовсім не усунуло тих проблем, які є в нашому футболі. Поразка ж від Франції знову змушує задуматися про них і спробувати знайти виходи із ситуації.
У першому матчі в Києві ми наочно бачили ілюстрацію футбольного правила «порядок б’є клас». Не можна заперечувати, що клас гравців французької збірної вищий. Якщо порівнювати потенціали внутрішніх чемпіонатів, то й у цьому разі порівняння буде не на користь України. Але ж у нинішньому складі «Галльських півнів» лише семеро гравців представляють рідну першість (з них двоє – запасні воротарі). Інші виступають в Англії, Іспанії, Італії, де рівень чемпіонатів іще вищий, а отже, вищі й вимоги до майстерності гравців, до їхньої конкурентоспроможності та ігрового інтелекту. Що ж стосується України, то у нас зараз залишився лише один «легіонер» – це Анатолій Тимощук, який в «Зеніті» грає в середньому менше тайму за гру. Звідси й справедлива втрата місця в основі збірної. З відходом на відпочинок Андрія Шевченка ми втратили останнього гравця, що мав глобальний авторитет у футбольному світі – людини, якої однаково боялися та поважали і суперники і, що не менш важливо, судді. При всій повазі до нинішніх гравців збірної, ніхто з них зараз не може підійти до рефері й обговорити з ним те чи інше рішення, так, як міг собі дозволити Андрій, – але ж це теж елемент гри.
Але й це не єдиний корінь зла. Наші футболісти варяться у власному соку, про що вже багато років не перестають говорити всі журналісти й експерти. Так, рівень української прем’єр-ліги зріс за останні роки, і цього не можна заперечувати. Але він як і раніше далекий від топ-5 європейських першостей. І як не крути, у матчах проти умовних «Таврії» або «Говерли» (просто як приклад) гравці рівня Ярмоленка або Коноплянки не здобувають для себе нових знань. І навіть епізодичні ігри в Лізі Європи (особливо проти команд зразка «Туна» або «Пандурії») також не заповнюють цієї прогалини. Якщо ми хочемо бачити сильну збірну, наші футболісти мають виступати в найсильніших чемпіонатах, викладаючись на сто відсотків щодня та кожен матч.
Окремо хотілося б зупинитися на особі Михайла Фоменка. Після розгрому в Парижі доводилося чути й читати і традиційні для наших країв гнівні відгуки, що закликали якомога скоріше розпрощатися з наставником – хоча ті ж люди буквально тиждень перед тим готові були носити Фоменка на руках. Насправді Михайло Іванович, звичайно, виконав титанічну роботу. І те, що ми взагалі виявилися у плей-офі, пройшовши одну з найрівніших і найскладніших груп добору – це на 90 відсотків його заслуга! Буде справедливо, якщо тренер продовжить роботу й почне готувати команду до відбіркового циклу до ЧЄ-2016 у Франції (знову ця Франція!). Але виконати поставлене завдання й вийти на наступне «Євро» Михайло Іванович зможе тільки якщо одержить у своє розпорядження якісний добір виконавців. Банально, але факт – слабких команд у Європі залишилася зовсім небагато, і, зрозуміла справа, усі вони в одну групу з Україною не потраплять. Отже, знову доведеться «гризти газон» у кожній грі, здобуваючи дорогоцінні очки. А наскільки привчені до цього наші провідні футболісти? Відповідь на це питання вище.
Але ми й далі віритимемо в нашу команду. Ми не відверталися від неї всі попередні роки. Ми разом переживали всі прикрості, сподіваючись, що рано чи пізно й на нашій вулиці буде свято. Можливо, ми повернемося до Парижа через три роки й зіграємо там уже зовсім в інший футбол. Ну, а Ріо… Ріо так і залишиться кришталевою мрією, як говорив Остап Бендер. А всі мрії коли-небудь збуваються…
