На кіноекрани країни вийшов вітчизняний молодіжний трилер.
Будь-який фільм українського виробництва, будучи поки що рідкістю, як правило, приречений на невгамовний захват, незалежно від якості. Втім, це нормальний процес початкового періоду. Так буває, коли спостерігаєш за зростанням дитини, кожне нове слово якої – подія. Судячи з відгуків, щось таке сталося і з цією стрічкою: деякі глядачі навіть вигукували після перегляду, що це прорив у вітчизняному кіно. Під проривом, звичайно, мається на увазі те, що за перший
вікенд фільм приніс чверть мільйона доларів і опинився на третьому місці в рейтингу касових зборів в Україні. Справді, «Тіні незабутих предків» – перший, як звикли говорити, «збитий» український трилер. Хоча колись той же Любомир Левицький уже пробував себе в подібному жанрі – вийшов фільм «Штольня» (2006), що не мав успіху.
Трилер або саспенс, фільм жахів знімати в наших краях складно, майже неможливо. У США, наприклад, таке виходить чудово, бо в житті суспільства, людини є поняття норми: колись повернув не туди, оселився не там – випав із норми, закони не діють. У країні ж, де поняття норми хисткі або відсутні взагалі, трилер може очікувати за будь-яким поворотом.
Любомир Левицький зробив дуже вірний хід. Дія розгортається ніби в Україні, але й не зовсім – як у Маркеса: «Це цукор, але без цукру, як подзвін, але без дзвонів». Про те, що на екрані український простір, глядачеві сигналізують географічна назва Карпати і Ольга Сумська в епізоді. Все решта – аж до антуражу – напхано із класичних молодіжних фільмів жахів, які Голівуд штампував у роки стабілізації долара початку 2000-х: «Крик», «Дзвінок», «Пункт призначення» та іже з ними. Нічого більше, що нагадує про Україну, її реалії, у фільмі немає, але таке знеособлення зрозуміле – фільм добре піде на експорт. Головний герой Іван (Дмитро Ступка), слабкий і нерішучий, навчається в університеті (а-ля коледж), закоханий у найкрутішу дівчинку-чирлідерку, до якої залицяється найкрутіший хлопець на курсі (а-ля капітан збірної з регбі). І ще трохи непотрібних персонажів на додачу, які за законом жанру першими будуть пущені в розход. Ця група молодих людей змушена протистояти злому демонові, який знищує всіх одного за одним. Для розгадки таємниці та фінального бою вони рушають у Карпати на пошуки чаклуна – мольфара.
Коротенько сюжет подібних фільмів має такий вигляд: веселі, молоді, безтурботні, балагурили, жартували. Всі померли. Ну, майже всі. Наприкінці фільму тріумфує добро, демони переможені, головний персонаж цілується з дівчинкою-чирлідеркою на тлі присмеркового сонця. І не біда, що на полі бою лежать роздерті на клапті товариші.
Про акторів, крім Дмитра Ступки, говорити нічого, але такі фільми й не створюються для того, щоб говорили про виконавців ролей. Майже всі артисти схожі на гламурних персонажів із гіпнотичним поглядом мертвяка, які трапляються на рекламних сторінках «глянцю» та каталогів. До речі, у фільмі знайшлося місце й для «продакт плейсменту» – реклами радіостанції та інтернет-ЗМІ (теж своєрідний прорив). Відразу видно й те, що режисер багато працював у створенні реклами та кліпів: це накладає тяжкий відбиток на операторську та постановкову роботу. Загалом, якщо режисер ставив завдання нагромадити максимальну кількість штампів – він виконав його з успіхом. У цілому, як для початку, непогане масове кіно.
