В останні років п'ять для телеекранів безупинно штампують байопіки (фільми-біографії по-нашому), засновані на житті видатних осіб. Картини ці все більше схожі одна на одну, міняються тільки персонажі. А схожі вони в головному... Але перше хотів би запропонувати, можливо, єретичну – зате мою! – думку: телесеріали лише досить умовно можна віднести до мистецтва кіно. Вірніше було б назвати їх телепродуктом, виробничий процес якого скидається на кінозйомки, але співвідношення цих двох синтетичних видів мистецтва – як між натуральною та генетично модифікованою їжею.
Головне ж, у чому сходяться фільми і що так об’єднує їхніх героїв, – мучеництво. І квінтесенція найчастіше в гаслі: «Він (вона) не міг(могла) інакше». Роль же Великого інквізитора й імператора Нерона в одній особі дісталася відомо кому – «червоній імперії». Хто ж уберігся? Я впевнений, що кожен чуйний громадянин, дивлячись на світлину з яким-небудь гімназистом 1903 року коли-не-коли та й зітхне, може й зойкне: так хлопчик же нічого ще не знає!.. Що з ним сталося? Але це історія. З неї не дуже спитаєш. А от кіно – це дуже цікава міфотворчість, до того ж пострадянська кіноіндустрія залишилася таким же цікавим ідеологічним інструментом, як і її попередниця.
Справді, чи міг хтось подумати, що створений «радами» пантеон подвижників за віру комуністичну буде перекреслений, а пострадянський кінематограф оспіває абсолютно інших персонажів. У більшості випадків це справедливо. Але в пориві чи то тренду, чи то якоїсь кон'юнктури, у страждальці записують аж геть сумнівні особи. Тільки глянути на список уже екранізованих біографій: Ванга, Мессинг, Фурцева… Панове, даруйте...
На догоду трендові та моді за бортом залишаються поети, письменники та інші справді видатні особистості радянської епохи. Якщо хто й з'являється, то, згідно із сюжетами таких фільмів, цікавий винятково тим, що його хтось хоче вбити (чекіст, кадебіст, радянська держава, всі вкупі). Як і раніше, немає фільмів-біографій про поетів Бориса Пастернака або Володимира Маяковського (який багатий матеріал!), і не особливо квапляться такий створювати. Ну, правда – Пастернак якось ні туди ні сюди. А «співець революції» так просто сам не свій. Іноді мигне десь в епізоді: такий юродивий дещо, викликає співчуття.
Очевидно, в цьому-то й розгадка, чому ніхто не запитує: де ж сучасні вітчизняні митці? Їх же ніхто не намагається вбити. А між тим у країні не сформована еліта, а тільки полчища політологів переміщаються по медіапростору. Спливе колись політика, от уже цікаво буде подивитися на абсолютно випалені простори, і не те що король – усі виявляться голими.
Зовсім інше осмислення минулого вніс фільм «Легенда №17» (режисер Микола Лебедєв, 2013) про відомого радянського хокеїста Валерія Харламова. Дивуєшся: становлення героя відбувається в радянські роки – і як це прославленого хокеїста не водили по коридорах Луб’янки? Успіх же цієї кінострічки саме в тому, що вперше радянська людина боролася не з тоталітарною державою, а – із собою, долаючи себе. І – перемагає, і – приносить перемогу: своїй країні, батьківщині, щоправда, радянській. «Да, такой хоккей нам не нужен» – фраза відомого радянського спортивного коментатора, процитована у фільмі, – як не дивно, досить сучасна.
Усе це знову доводить, що імперія, яка канула в Лету, аж дуже складна, щоб звести її до чогось одного: вона вмістила в себе й пітьму, і світло.
