Высоцкий на «Шота Руставели»

Сьогодні Володимиру Висоцькому виповнилося б 76 років. Всенародно відомий митець помер 25 липня 1980 року в Москві на 43-му році життя. 

Як відомо, Висоцький не раз бував в Одесі, а під час відпочинку плавав на суднах Чорноморського морського пароплавства.

Про одну з морських подорожей Висоцького кореспондентові «ОВ» розповів одеський письменник і журналіст Юрій Овтін, який був одночасно з поетом на судні ЧМП «Шота Руставелі». 

– Це був липень 1971 ро­ку, – згадує Юрій Овтін. – На ту пору я працював в обкомі комсомолу. На одному з бюро ми готували питання про роботу з моряками закордонного плавання. Розглядали два судна ЧМП – одне – «Моздок», а друге – «Шота Руставелі», екіпажем якого тоді командував наймолодший капітан пароплавства Олександр Назаренко. Відзначу, що судно здійснювало рейси на острови Фіджі, Нова Каледонія та інші. А коли «Шота Руставелі» повертався до Одеси на два тижні, то відбувалася зміна екіпажу. Але щоб судно не простоювало, його пускали по Кримсько-Кавказькій лінії – Ялта, Новоросійськ, Батумі, Сухумі, Сочі й назад до Одеси. 

Отож, 1971 року мене відправили у відрядження, щоб я перевірив усі обставини щодо питання, порушеного на бюро. Я ж був лектором обкому – писав доповіді та виступи. 

На судні мене представили капітанові Олександрові Назаренку. Капітан сказав, що в музичному салоні постійно провадяться заходи «Сідай за мій стіл – ти мій гість». І ось у перший день, коли я потрапив до салону, то сів за стіл і став оглядатися. Крім самого Назаренка і його батька, раптом побачив Володимира Висоцького з Мариною Владі. Мене відрекомендували Висоцькому. Зізнаюся, я не справив на нього враження. Ми, власне, й не поспілкувалися того дня. 

Взагалі скажу, що він мав втомлений вигляд – Володимир Семенович уникав уваги, адже був тоді дуже популярний. І він з Мариною бував тільки в носовій частині судна. Справа в тому, що на кормі був плавальний басейн для пасажирів, а на носі – для членів екіпажу. Ось там Володимир Семенович із Мариною купалися й засмагали, і ніхто з пасажирів туди не заходив. Коли я трохи пізніше їх там побачив, то був вражений: я вважав, що Марина – це досконалий символ прекрасної жінки, – як вона була на кіноекрані. Але в житті вона виявилася не такою… представничою чи як. Худенька, невеличка на зріст... Тобто, безумовно, вони обоє були фото– і телегенічні, але в повсякденні не справляли зовні сильного враження.

Потім я побачив Висо­цького, коли він у музичному салоні давав концерт для всіх пасажирів. Салон був розрахований на 550 чоловік, але того вечора там набилося набагато більше народу. Висоцький довго співав, і його буквально засипали оплесками. 

Потім, коли ми прибули до Новоросійська, один із членів екіпажу, мій приятель Георгій Пшенко, сказав, щоб я під час стоянки нікуди не йшов, бо Висоцький даватиме концерт тільки для екіпажу. І ось я сиджу за столом, поруч Марина Владі та капітан. Зала була знову вщерть. Минуло близько 40 хвилин, а Висоцького все немає й немає. Нарешті Володимир Семенович з'явився в супроводі двох помічників. На ньому були білі джинси та біла футболка. Він узяв гітару, випив склянку води й рвонув перші акорди. Коли він заспівав, то в мене буквально мурашки пробігли по тілу. Цей хрипкий голос із неповторним тембром дуже вражав. Він проспівав відомі пісні – «Парус», «Спасите наши души» та багато інших. Дві години він тримав публіку в напрузі, і це було незабутньо.

Наступного дня ми були в Сухумі. Між Сухумі та Гагрою є ущелина Ішера, в якій ташувався ресторан. Там дуже гарний водоспад, струмок, печери по обидва боки від ресторану. І ось мене, капітана, Жору Пшенка та ще кількох запросили з Висоцьким і його дружиною до цього ресторану. Нас відвезли, і я якраз випадково сів навпроти Висоцького – очі в очі. Але ми не спілкувалися напряму, – ну хто я був тоді для нього, – просто молодий хлопець, а він – відомий бард. І ось, коли ми покуштували страви місцевої кухні, Назаренко попросив Висоцького заспівати. Володимир Семенович вийшов на невеличку сцену й заспівав «Чуть помедленнее, кони». Пам'ятаю, співав він так, мовби передчував свій швидкоплинний відхід.

Ще згадую випадок, як хотів узяти в нього автограф. Я підійшов до нього, а він стояв на палубі, на кормі й очужіло дивився вдалину. Висоцький повернувся до мене, оцінююче подивився й сказав: «Підійди ввечері». 

Загалом, гадаю, я не викликав у нього особливої симпатії, адже був працівником обкому комсомолу – партійної структури, а таких людей він недолюблював. Зараз абсолютно цього факту не приховую, а от багато хто досі записує себе в друзі Висоцького, але я, звичайно, до таких себе не відношу.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті