«Ветер в окна задул, пыль подняв на бегу, это вам не Кабул, не восток и не юг.
Здесь, в Кундузе, – жара, хоть и север страны, и порой до утра слышен голос войны...
Взрывы мин и гранат, выстрелы БМП, трассером автомат расписался во тьме,
Разорвав тишину, ухнул гранатомет. Кто Кундуз не видал, нас навряд ли поймет...»
(Із пісні Сергія Демяшева «Кундуз»)
З Ташкента військово-транспортним літаком під заспокійливий рокіт двигуна нас, солдатів – молодших авіаційних спеціалістів, перекидали у Термез – останній радянський бастіон на шляху до братнього, як тоді казали, Афганістану. Позаду залишилися півроку суворого навчання в школі молодших авіаційних спеціалістів (ШМАСі), автомобільні рейди, стройовий вишкіл, виснажливі кроси у повній викладці, на жаль, рідкі стрільби з автомата, встановлення палаткового містечка. З посмішкою, але з вдячністю згадували спортпідготовку під вимогливим поглядом сержанта Андрюші з Чернігова. А ще, як командир частини привітав особовий склад з днем Перемоги і по-батьківськи запропонував нам, випускникам ШМАСУ, добровільно направитись виконати інтернаціональний обов’язок, ступивши крок вперед… Стояти залишились одиниці…
Одинадцятого травня 1980 року ми з кількома товаришами несміливо ступили на Кундузький аеродром. Цей день назавжди закарбувався в пам’яті ще й тим, що наші розпашілі від спеки і хвилювання лиця остудив невеликий радісний дощик, який раптово линув з небес. Адже до самої осені не випало жодної краплини вологи…
Я був направлений до автороти 344 ОБАТО в/ч 79942, де поповнення прийняли, як мовиться, з розпростертими обіймами. Дембелі, які тут облаштувалися ще в січні 80-го, після прибуття військової частини з Джамбула, вже давно очікували на заміну. Наша авторота обслуговування вертольотів і літаків компактно розмістилася у сорокамісному наметі. Старшина, поставивши на постачання, видав молодим бійцям АКМ з повним боєкомплектом та штик-ножем. Після відбою довелося зручно вмощуватися зі зброєю на двоярусному ліжку.
Ставлення старослужащих до «духів» – молодих солдат – було неоднозначне, нам перепадало більше брудної роботи. Мій особистий наставник наполегливо (від швидкості моєї підготовки залежав його від’їзд в Союз) і, щоправда, (поталанило) доброзичливо навчав вправлятися на старенькій автоцистерні МАЗ-500ТЗ з давно «здохлим» акумулятором, бо, коли автомобіль зупинявся, мов вкопаний, доводилося заводити з буксировкою. Крім «науки побеждать», зубрили військовий статут і пам’ятку воїну-інтернаціоналісту.
Наш підрозділ обслуговував знаменитий на весь Афган 181-й окремий вертолітний полк у складі трьох ескадрилій вертольотів
МІ-6, МІ-8 і МІ-24, яким командував полковник Владислав Рушинский. Вертолітники з перших днів уславилися, воюючи з душманами, а вже у квітні за проявлену звитягу і мужність командири ескадрилій, майори Василь Щербаков і В’ячеслав Гайнутдінов (загинув 17.08.1980 р.) стали Героями Радянського Союзу.
Навесні поповнив склад воюючого полку вертоліт МІ-10, але невдовзі був підбитий моджахедами з ДШК. Загинули усі члени екіпажу і наш солдат-водій.
Загалом на аеродромі Кундуз, розташованому на високому і просторому плато, дислокувалося управління 201-ї Гатчинської мотострілецької дивізії та численні полки, дивізіони, батальйони різних родів військ. Тут воєначальники розробляли знамениті «кундузькі операції», спрямовані на знищення численних угруповань моджахедів.
Отоді доводилося добряче попотіти в переносному і прямому значенні, заправляючи авіаційним бензином вдень і вночі «вертушки». Щоправда, роботи й без цього вистачало, адже наша ескадрилья доставляла у райони бойових дій групи десантників і піхотинців і «витягувала» їх звідти після закінчення операцій. Вертолітники цілеспрямовано або попутно здійснювали зв’язок між невеликими гарнізонами, забезпечуючи їх боєприпасами та продовольством, забирали з блокпостів хворих, поранених, супроводжували колони армійської техніки, знищували каравани зі зброєю, дрібні банди тощо. На бойовому рахунку наших авіаторів також знамениті операції в Пандшерській ущелині, провінціях Парван, Баях, Файзабад, в районах Мазари-Шариф, Джелалабад, Кабул, Баграм.
За всю війну на афганській землі 52 вертолітники з нашого 181-го ОВП не повернулися з бою, були втрати і серед водіїв. Щоденно з Кундузького аеродрому відправлялися в СРСР «чорні тюльпани» з цинковими домовинами на борту, розвозячи по домівках на вічний спочинок воїнів, полеглих на неоголошеній Афганській війні…
Тяготи і труднощі військової служби скрашували теплі листи від матері Марії Федорівни, сестер Тані, Олі та бабусі Павліни, яка пережила жахи Великої Вітчизняної війни. Дізнавшись, що я в Афганістані, щоденно молилася Богу за моє спасіння. Була комуністкою, а стала глибоко віруючою людиною.
Крім душманських куль та фугасів, нещадно «косили» воїнів інфекційні хвороби. Під час проходження служби я наприкінці 1980 року захворів гепатитом. Ходила «секретна» інформація, що це американці з баклабораторій насилали на нас гепатит і малярію – «чуму інтернаціоналістів». Афганська жовтяниця – це вам не хвороба Боткіна в рідному краю, дехто і помирав від неї на чужині у важких муках…
В польовому шпиталі зустрів новий 1981 рік. Пам’ятаю, як нічне небо помережили трассерні кулеметні та автоматні черги, ракети, бухкали гармати. З частування були цукерки «рачки» і глюкоза з бачка, розбавлена водою. Другого дня хворих та поранених посадили на УРАЛи і в супроводі кількох бронемашин та «вертушки» ми відправилися у багатокілометровий рейс в напрямку радянського кордону. Поталанило, що не нарвалися на засідку.
Прикордонники чи митники всіх нещадно «пошмонали» на предмет наркотиків, зброї чи контрабанди, і потім нас розвезли вантажними літаками по шпиталям. Я лікувався у Красноводську (Туркменістан), хвороба довго не відступала, тому довелося довше затриматись на лікарняному ліжку. Звідти – знову до Афгану, до своїх побратимів. З труднощами, але потрапив у свою частину. Мої однополчани вже перебралися з палаток у дерев’яні модулі. Там відрапортував старшині Фокіну про прибуття.
Військові будні розпочав командиром відділення (до шпиталю обіймав посаду заступника командира взводу, потім її зайняв Володя Лобас з України) і, крім навчання молодого поповнення, продовжував заправляти «вертушки». Часто душмани знищували колони автоцистерн, що прямували на Кундузьке плато. Щоб забезпечити бойові вильоти, ми, уже в складі власних колон, відправлялися до афганського порту Шерхан-Бандар, що на прикордонній річці Пяндж. Там завантажувалися пальним, ночували – і додому.
Якось перед самим дембелем за кілометр до в’їзду в місто Кундуз з’явилось відчуття, що десь поряд чатує смертельна небезпека. Без вагань почав обстрілювати з автомата зарослі. Невдовзі супроводжувальні бронемашини, водії і кілька «вертушок» «огризнулися» свинцевим вогнем в усі боки. Раптом в місті мій КамАЗ вийшов з ладу і зупинився. Я помітив, як з-за дувалу вискочили кілька бандитів, відразу спрямував у той бік автоматну чергу. Тут на виручку підоспіли товариші, причепили МАЗа до авто, що йшов попереду, і колона знову рушила в путь. Без втрат ми дісталися до розташування своєї частини.
Через кілька днів, коли я ще ремонтував свою вантажівку, друзі потрапили неподалік того місця у засідку. Один автомобіль був підбитий і залишився на узбіччі, але всі водії повернулися живими. Лише витягували ворожі кулі з водійських сидінь, а Володя Литвинюк з Київщини скрушно розглядав вм’ятину на своєму бронежилеті.
І ось довгоочікуваний день демобілізації. На дворі – кінець листопада 1981 року. Командир частини підполковник Абесегонов подякував кожному за службу і напутнім словом, так би мовити, благословив на «гражданку».
Вийшовши за ворота частини, востаннє оглянулися і попрямували на льотне поле, куди до літака стікалася вервечка дембелів з інших частин.
Довгоочікуваний шлях додому проліг знову через Термез, а потім через Ташкент до Вінниці, де я розпрощався зі своїми побратимами з клятвами ніколи не втрачати зв’язок. Електричкою доїхав до Умані, звідки автобусом Київською трасою дістався до повороту на свої рідні Острожани, що на Черкащині. Родичів не попередив, що приїжджаю. І не повірив очам, коли вздрів свого батька, радгоспного водія Миколу Степановича, який зустрів мене і міцно затиснув у свої обійми. Радощів не було меж.
