На нашій славній та щедрій на таланти Одещині ось вже тридцять перший рік весело крутиться, інколи трішки поскрипуючи, «колесо сміху», запущене далекого 1983 року родичами, друзями, колегами видатного українського майстра гумору та сатири Степана Івановича Олійника. З роками свято «Олійниківські читання» плавно переросло в міжнародний літературно-мистецький фестиваль гумору та сатири «Степанова весна», поповнюючи когорту олійниківської родини новими членами.
І щороку змащують його вісь влучними й актуальними жартами маститі й письменники-початківці, артисти, музиканти, сміхотворці, які щовесни у квітні поспішають звідусіль, із багатьох куточків нашої неньки України та ближнього зарубіжжя, до Левадівки.
Народна пам’ять про видатного гумориста не міліє, немов повноводна ріка, пружно тече до цього причорноморського села, де зростав і мужнів Степан Олійник, а потім тішив земляків своїми творами.
Торуються стежини до музею його імені, філії Одеського державного літературного музею, де примножує його інтелектуальні багатства новими експонатами незмінна директорка Валентина Панкова. Погруддя Степана Олійника встановлено на території загальноосвітньої школи – теж його імені.
Велика пошана до знаменитого земляка-письменника втілилася у відродженні його родової садиби з детальним відтворенням внутрішнього інтер’єру.
Про розширення кола шанувальників влучного олійниківського слівця невтомно дбає дочка письменника Леся Степанівна Олійник. Вона неодноразово підкреслює, що секрет довголіття цього безпрецедентного на теренах України мистецького фестивалю закодований у прекрасному вислові самого С.І. Олійника: «Те, що взяв од вас з любов’ю, вам з любов’ю віддаю!»
Не менша любов народу до творця знаменитих сатиричних творів криється й під обкладинками Книги відгуків. Два масивні фоліанти, помережені рядками із записами про враження, свято зберігаються в музеї. Перший запис 1983 року, в день офіційного відкриття музею для широкого огляду та започаткування «Олійниківських читань», зробив побратим Степана Олійника письменник Володимир Іванович:
«Музей прекрасного поета-сатирика Степана Івановича Олійника справляє добре і незабутнє враження, є гарним пам’ятником патріоту і справді народному, славному лірику і сміхотворцю. Вірю, що не заросте народна стежка до цього пам’ятника, якою будуть приходити шанувальники поета, щоб віддати йому свою велику шану».
Тоді також своїми враженнями від відвідин малої батьківщини письменника поділився й знаменитий радянський актор Євген Моргунов, виконавець однієї з головних ролей у фільмі Леоніда Гайдая за фейлетоном Степана Олійника «Пес Барбос і повчальний крос».
Піонери, комсомольці, прості робітники та селяни, письменники, артисти, вчителі, колгоспники, вчені, партійні й безпартійні, набожні й атеїсти в коротеньких, але вагомих відгуках висловили свої емоції, заглибившись через музейну експозицію в життя та творчість всенародного сміхотворця Степана Олійника. Щороку паломництво на левадівські урочистості та до музею розширює свої географічні меридіани новими назвами міст, сіл і навіть країн, що підтверджено відповідними записами у Книзі відгуків.
Приємно, що з регулярною послідовністю поповнюється новими надходженнями музейна бібліотека, у якій зібрано чи не повну колекцію гумористичних і сатиричних книжок вітчизняних письменників, насамперед лауреатів престижної літературної премії імені С. Олійника. Чільне місце на полицях посідають твори Степана Івановича. Віднайшлося серед гуморесок і фейлетонів цікаве видання «З книги життя», до якого ввійшли біографічні новели автора. Чимало сторінок відведено у книзі дитячим спогадам, а про маленького Степана написано досить скупо.
Тож хочу звернутися до спогадів Івана Митрофановича Вилкуна, до речі, рідного брата ще одного знаменитого левадівця, заслуженого художника України Миколи Вилкуна.
– Мій дід Захар Вилкун приїхав у Іжицьке (колишня назва Левадівки) раніше за Олійників. Потім на своєму возі він перевіз із Пасицелів сюди родину Івана Олійника разом з малолітнім Степаном. Моя рідна тітка Мотрона Захарівна Галка (Вилкун) була його хрещеною матір’ю, – пише у музейній Книзі відгуків Іван Вилкун. – Дуже любив кмітливого Степана мій дід по материнській лінії Костянтин Миколайович Плохотнюк.
До речі, оповідання «Громадський суд» написав Степан Олійник саме про діда Костю, тоді одного з перших голів сільської ради. Пізніше його розкуркулили разом із родиною майбутнього письменника. У селян забрали все, до останньої рваної одежини, і виселили з хати...
Про тісні та дружні взаємини Вилкунів і Олійників свідчить і той факт, що сестра Степана Івановича Марія була хрещеною матір’ю Івана Митрофановича.
– Інша сестра Степана Олійника Оксана Іванівна була моєю першою вчителькою. Наш клас ташувався саме в тій кімнаті, де зараз експонати, що відтворюють історію села, – доповнив свою розповідь І.М. Вилкун.
По крупицях, зернинка до зернинки, збирає спогади про гумориста завідувачка музею Валентина Панкова, щоб доповнити життєве полотно новими біографічними даними, а потім поділитися ними з відвідувачами під час проведення екскурсій. А ще планує музейниця гармонійно вплести в експозицію портрети лауреатів премії імені Степана Олійника.
