...а сприяють порозумінню людей, народів, країн. Тому в сьогоднішній ситуації подія, здавалося б, суто культурна – набуває особливого значення.
Перший міжнародний музичний фестиваль «Black Sea Music Fest», присвячений музиці Сергія Рахманінова, що відбувся за підтримки народного депутата України Сергія Гриневецкого, мовби підкреслив культурний статус Одеси як європейського міста. Музика об’єднала зусилля різних (чудових!) майстрів – і справді символічним було фінальне рукостискання на сцені одеської філармонії двох диригентів: «українського американця», художнього керівника фестивалю Хобарта Ерла, і піаніста, композитора, головного диригента Російського національного оркестру Михайла Плетньова.
Але головним героєм трьох музичних вечорів був, зрозуміло, композитор Сергій Рахманінов.
Рахманінов – це унікальний мелодизм, безперечна краса й емоційна заразливість музики. Людина Срібної доби російської культури – з душею, натягнутою туго, мов струна, пристрасною, страдницькою. І те, що на сцені нашої філармонії зібралися чудові майстри, дало змогу йти вглиб цієї музики, обновлюючи наше сприйняття, «скидаючи хрестоматійний глянець». Композитор став глибоким мислителем, що тривожно допитувався про долю країни, яку трясе поштовхами підземних стихій.
15 червня. Концерт для фортепіано з оркестром № 2. Національним одеським філармонійним оркестром диригував народний артист України Хобарт Ерл. Солював Рустам Мурадов. Ось перші акорди. Я здивувався... Не чутно хрестоматійної дзвоновості… Партія фортепіано звучить скромно. Зате виразна й повновага кожна нота. Та й Хобарт Ерл мовби стримує міць оркестру, і звукова тканина легка та прозора. Поступово переконуєшся: так, це Рахманінов, але якийсь особливий, зібраний і строгий, не схильний до сентиментальності, а тим більше до патетики й риторики. Виконуваний піаністом з іншим екзистенційним досвідом.
В ту добу, коли Рахманінов починав, у мистецтві точилися бурхливі пошуки, і почесніше було (як, втім, і зараз) вважатися авангардистом, а не традиціоналістом. Але в «оранжереях звуконовизни» (вислів Бориса Асаф’єва, музикознавця та композитора, що залишив спогади про Рахманінова) росли дивні квіти, неймовірно тонковиді, але мов без запаху. «Запах» у цьому разі – мелодія. Не міг Рахманінов відмовитися від головного свого хисту – мелодії, російського розспіву, ліричного голосу. От і переїхав доучуватися з Петербурга до Москви з її церковними хорами та дзвонами. І… все подальше його життя пройшло під знаком визнання в слухачів (бо неможливо було не піддатися безпосередній романтичній чарівності цієї музики) – і… невизнання у «знавців», які презирливо казали: «Музика для візників» (чи то пак для простолюду).
І ось звучить Рахманінов, виконуваний скоріше в дусі петербурзької школи, так би мовити, класицизований! І це не шкодить йому! Що ж до того, про що йдеться в музиці, – то воно набуває дещо іншої тональності. Пафос другого концерту – пафос Вітчизни – стає нагодою не так для радості, як для роздумів.
…У другому відділенні пролунали «Симфонічні танці» – останній опус композитора. Національним одеським філармонійним оркестром під керуванням Хобарта Ерла цю музику виконано дбайливо й тонко – і дивуєшся, наскільки вона спростовує пересічні уявлення про «консерватизм» стилістики композитора. Ця разюче новаторська, надзвичайно гостровиразна щодо духу часу музика не схожа ні на що – на жодні загальновідомі зразки.
Три танці. Перший – повільний танець спогадів про мирну, величну Русь із дитинства. Перед очима з'являється образ: озеро, гладке передвечірнє скло води… і ліс на іншому березі. Такий був і образ останньої картини Левітана «Русь». Другий танець – вальс. Якийсь гротесковий карнавал Срібної доби. Танцюристи чомусь судомно стискають губи, гучність музики наростає, темп затято прискорюється, відчувається, що має статися щось жахливе. Танці загадкові, остаточного тлумачення немає. Є навіть робота про «шифри» композитора. Один із них – тема «Dies irae», взята з власної проваленої Першої симфонії. Вона й звучить у третій частині – музична міфологема смерті, пекла, страшного суду. Суд вершиться! І ціла епоха добігає свого кінця.
18 червня – останній день фестивалю. Оркестр грав під керуванням маестро Михайла Плетньова. Програму відкривав Концерт № 3 для фортепіано з оркестром. Солював Костянтин Лапшин. Молодий піаніст по закінченні Московської консерваторії навчався в Лондонському королівському коледжі і здобув спеціальну вищу нагороду королеви Великої Британії.
На відміну від Другого концерту з його бурхливими початковими пасажами – жодного епічного розмаху! Рояль заспівує якусь одноголосу тему. У концерті багато епізодів, коли оркестр замовкає, а рояль – співає. Тут – діалог піаніста й оркестру. І коли піаніст впадав у розпач – оркестр бажав мовби розрадити його. Коли він замовкав – оркестр поділяв його скорботу. Коли він линув духом угору – оркестр повнився урочистою радістю разом із ним. Ось що відчувалося протягом концерту: попри всю трагічність цього життя, ти – не самотній. І оркестр супроводжує тебе ціле життя, озиваючись у відповідь тобі.
У другому відділенні пролунала Симфонія № 2. Знову диригував Михайло Плетньов. Вслухаючись у звучання нашого філармонійного оркестру, радіємо мистецтву виконавців, що виявляється при зустрічі з майстром такого рівня.
Оркестр грає на повну силу. Розгул стихій. Уявилася така картина: у поривах бурхливої негоди життя – мов листок на тонкій гілочці. Грізні баси духових. Світанок – над зламаними буревієм деревами. Ось оркестр геть тихий, ми чуємо музику розради. На цій тихій ноті все б і закінчити. Але… звучить четверта частина. Тут згадалися рядки Миколи Гумільова, його «Заблудившийся трамвай», який летить через епохи, всі їх переплутавши, крізь жах історії, у якому й несамовито танцюють, і так само несамовито рубають голови… Розгул, роздолля, смута. Хочеться вигукнути разом із героєм Гумільова: «Остановите, вагоновожатый,/ Остановите сейчас вагон!». А вагон – не зупиняється…
Хочеться подякувати організаторам і учасникам фестивалю за нагоду для духовної роботи та серйозних роздумів. На першому з вечорів була представлена опера «Алеко», складена геть іще юним Рахманіновим. Герой, що став циганом, співає: «Презрев оковы просвещенья, я волен так же, как они». Рядки – пушкінські. І раптом розумієш, що в них уся суть: не можна не поважати «окови просвіти» – бо це норми й основи цивілізації…
Ілля РЕЙДЕРМАН, Ася РЕЙДЕРМАН
