Багатьом читачам словосполучення «спагетті-вестерн» здасться незвичайним. Однак цей жанр набув популярності ще у 1960 – 1970 роках в Італії. Фільми цього жанру – це кінематографічні притчі, що не претендують на реальність. Представлена картина саме відноситься до цього жанру. Її режисер Квентін Тарантіно, а назва «Джанго визволений». У головних ролях Джеймі Фокс і Крістоф Вальц.
Дія у фільмі починається з того, що двоє братів-работоргівців женуть п’ятьох куплених ними чорношкірих чоловіків. Раптово їх зупиняє незвичайний подорожанин у кареті, на даху якої видніється великий зуб. Подорожник – колишній дантист Кінг Шульц (Крістоф Вальц) – мисливець за головами, людина, яка за винагороду розшукує злочинців-утікачів. Мета Шульца – викупити Джанго (Джеймі Фокс), який є одним із п’яти рабів. Невільник може упізнати трьох кровожерливих вбивць, братів Бріттл, які раніше були його наглядачами. Трохи пострілявши й звільнивши Джанго, Шульц в обмін на допомогу у пійманні злочинців обіцяє йому свободу. Крім того, новоспечені партнери шукають і дружину Джанго Брумхільду, з якою його розлучили.
Скажу чесно, першу годину перегляду фільму герой Джанго в мене асоціювався з кимось середнім між чорношкірим Спартаком або Максимусом з фільму «Гладіатор», а його друг Шульц – із Джеком Горобцем («Пірати Карибського моря»). І загальне враження від картини було як від суміші цих трьох фільмів, але… Усе докорінно змінилося, коли на екрані з’явився Леонардо ді Капріо, який зіграв рабовласника Келвіна Кенді, господаря Брумхільди.
Він розважається тим, що змушує своїх рабів забивати один одного до смерті. Кенді довідується про таємний намір двох колег звільнити Брумхільду. Після жорстокої сцени та скандалу він все ж таки продає їм жінку. Однак через те, що Шульц відмовляється після завершення угоди потиснути руку Кенді, стається непоправне…
Ді Капріо роль лиходія надзвичайно вдалася. А «Оскара» за найкращу чоловічу роль одержав Крістоф Вальц. «Найкращий сценарій» – нагорода для Квентіна Тарантіно. Картину відзначили і на «Зо_лотому глобусі».
У фільмі багато візуального акценту на деталях. Дуже часто настрій, гострота події та атмосфера передаються саме за рахунок їх. Наприклад, в одному з епізодів свічник перебуває на першому плані, а глядач ніби крізь нього бачить усю кімнату. Жанр «спагетті-вестерн» – не претендує на реалістичність і характерний підкресленою надзвичайною влучністю персонажів-стрільців.
Слова Тарантіно: «Я хочу зробити фільм про жахливі сторінки історії Америки, пов’язані з рабством. Я маю справу з тим, із чим Америка ще не мала справи, тому що вона соромиться цього». Схоже йому це вдалося. А якщо ви теж хочете поринути в історію та зрозуміти події тих днів не лише розумом, але й відчути серцем і побачити ді Капріо в ролі лиходія, дивіться «Джанго». Цей фільм не залишить вас байдужим.
