Сезон 1974 року залишився найуспішнішим для одеського «Чорноморця» у його радянській історії. Примітно, що 40 років тому команда здобула бронзові медалі Всесоюзної першості одразу після повернення «Чорноморця» до еліти з нижчого дивізіону. Ця подія стала головною сенсацією 36-го чемпіонату СРСР з футболу.
У пам'яті вболівальників ця бронза, насамперед, асоціюється з тодішнім головним тренером Ахмедом Лятифовичем Алескеровим, який нині мешкає в Одесі. Навіть найвідданіші фанати «Чорноморця» перед стартом його в першості 1974 року дуже обережно прогнозували результати. Принаймні про призове місце ніхто навіть не заїкався. Вже під час сезону у команді почав грати Віктор Прокопенко. Він у парі із Дзюбою склав атакуючий тандем.
Стартова поразка від донецького «Шахтаря» (1:2 на виїзді) не вивела команду з рівноваги. Адже навіть у цьому матчі чітко простежувалися контури боєздатної команди. У подальших іграх «Чорноморець» досягав успіху за рахунок активних, осмислених дій усіх гравців. У підсумку за сезон захисник Віктор Зубков забив шість голів, чого в інших командах не досягли навіть іменні форварди. Також чудово себе проявив і талановитий 27-річний півзахисник Володимир Макаров, який забив у сезоні-74 тринадцять голів і став найкращим бомбардиром команди.
«Бронзовий» фініш захоплено вітали багатотисячні шанувальники «моряків». А офіційно він був оформлений у домашньому двобої з московським «Динамо» (0:0)
14 листопада. Додамо, що у 1984-му та 1991-му роках одесити могли повторити успіх 1974-го, але посідали четверте місце, лише трохи не дотягуючи до нагород.
В інтерв'ю кореспондентові «ОВ» Ахмед Алескеров поділився спогадами про свою роботу в колективі і «бронзовому» сезоні:
– У червні 1973 року відбувся мій тренерський дебют у «Чорноморці» – у гостьовому матчі зі «Спартаком» з Орджонікідзе ми перемогли 2:1. І після цього пішло-поїхало! Ми стали регулярно вигравати, не лише в домашніх, але й у гостьових матчах, демонструючи яскраву та комбінаційну гру. Я зміцнив дисципліну, збільшив фізичні навантаження. Ми працювали й працювали, щоб досягти результату – виходу до вищої ліги, і ми його досягли. А, вигравши бронзові медалі вже у вищій лізі, ми навіть перевиконали своє завдання, тому що спочатку про це навіть ніхто й не думав. Адже на початку сезону головним для нас було закріпитися у вищій лізі, придивитися до нових суперників, знайти гру, яка тішила б глядачів і щоб від неї одержували задоволення і тренери, й футболісти. А вже під часу турніру, після перемоги над ташкентським «Пахтакором» на виїзді 1:0, я зрозумів, що можна претендувати і на медалі. Та й самі хлопці усвідомили: для досягнення мети залишилося зробити зовсім небагато. І ми абсолютно закономірно здобули бронзові нагороди.
Ми тоді взагалі нікого не боялися. Пам'ятаю, пізніше – у 1975 році – я зустрівся з Валерієм Лобановським, який з київським «Динамо» здобув європейський Кубок володарів Кубків. Динамівці тоді справді «гриміли» по всій Європі. Тож я сказав Лобановському, що, незважаючи ні на що, коли «Динамо» приїде до Одеси, то «Чорноморець» його обіграє. Так воно й вийшло – ми виграли з рахунком 1:0. Взагалі я такий, що завжди ставив перед собою максимальну мету і намагався її реалізувати. Я хотів зробити «Чорноморець» чемпіоном СРСР, але мені заборонили запрошувати тих футболістів, яких хотілося б бачити у команді. Очевидно, певні «сили» не хотіли, щоб у країні з'явився ще один конкурент у боротьбі за призові місця.
