Черговий відбірковий цикл для збірної України з футболу завершився ще в середині жовтня. Відтоді минуло достатньо часу, щоб ущухли емоції й можна було дати спокійну оцінку здобутому результату. Підсумком дворічної роботи для наших футболістів стало вже традиційне місце в раунді плей-оф. Чи могла наша команда вийти на «Євро-2016» прямо? Звичайно. Чи справедливо те, що Україна фінішувала третьою? Однозначно, так. Що стало причиною такого результату? Розберімося...

Скажімо щиро: коли були оголошені результати жеребкування нашої групи, то більшість українських шанувальників футболу були спокійні за прохідне друге місце. Оптимісти, звичайно, говорили навіть про можливість поборотися з Іспанією за перший рядок, але в те, що нам нав’яже боротьбу скромна Словаччина, не вірив практично ніхто. Насправді ж вийшло все якраз навпаки. Мабуть, нам уже час звикнути до того, що перші очікування виявляються помилковими й готуватися треба до їхньої повної протилежності.

Іспанія, яка зараз переживає становлення нової команди й починала цей відбірковий цикл після провалу на «Мундіалі-2014», виявилася збірною міцною, але не непереможною, якою вона була попередні шість років. А от Словаччина здивувала зухвалістю й напором, які стали для українців одкровенням.

Якщо дивитися на турнірну таблицю, то для України все де-факто вирішилося в найпершому матчі – 8 вересня 2014 року. У наших футболістів було понад 70 хвилин, щоб відіграти гол Мака, але в підсумку перемогли словаки, які, звісно, розуміли, що боротимуться за вихід на «Євро» саме з нашою командою. Надалі Хамшик і компанія набрали чудового ходу й навіть зуміли обіграти на своєму полі Іспанію, на якийсь час замахнувшись на лідерство в групі. 

Україна ж традиційно створила сама собі труднощі, після чого, видихнувши й засукавши рукави, заходилася з ними поратися. Наступну турнірну дистанцію наші футболісти пройшли вже без яких-небудь сюрпризів. Виграли у тих, у кого й мали виграти. І програли теж тим, кому могли програти. При цьому в матчах з іспанцями «жовто-сині» мали навіть кращий вигляд, ніж в окремих моментах матчів проти Білорусі або Македонії (Люксембург, нехай уже з ним, облишмо за дужками – хоч він і умудрився фінішувати не на останньому місці).

З іронії долі наші північні сусіди навіть піднесли українцям подарунок, за тур до кінця добору несподівано обігравши Словаччину. Але це був запізнілий презент – шанси, що сусіди західні втратять очки ще й у матчі з Люксембургом, були мізерними. Та й Україні в цьому разі треба було впевнено перемагати іспанців, що саме по собі є завданням для нас поки що непосильним.

Окремо варто поговорити про персоналії, що безпосередньо вплинули на результат кампанії для нашої збірної.

Тренер

Усі ми пам’ятаємо, як Михайло Фоменко опинився при кермі збірної й чому заслужив право працювати з нею в цьому циклі. Фоменко – тренер старої школи. Консерватор. Наставник, який у своїй діяльності любить спиратися на тих самих людей і ті самі схеми. За великим рахунком, в усіх десятьох матчах добору склад і тактика України вгадувалися заздалегідь і практично зі стовідсотковою точністю. Корективи ж вносилися лише з необхідності – через травми й дискваліфікації.

Що цікаво, прагматизм Фоменка міг допомогти збірній в дуелях із таким же «старовіром» Вісенте дель Боске. Між цими тренерами різниця у віці лише три роки, тому не дивно, що їхні погляди на футбол у чомусь збігаються. Дель Боске може похвалитися, щоправда, набагато більшим вибором гравців і рівноцінною заміною мало не будь-якому своєму футболістові, що й допомогло йому мінімально виграти обидві очні зустрічі.

А от Козак зумів-таки заплутати нашого наставника, наситивши центр поля, давши волю своїм лідерам і «перекривши кисень» атакам суперника. Зламувати оборону з десятьох чоловік завжди було проблемою й для наших клубів, і для збірної. У підсумку ми не тільки не забили словакам жодного гола у двох матчах, але й пропустили доленосну контратаку.

Лідери

Очевидно, що сьогодні в нашій збірній є два незаперечні лідери – це Ярмоленко та Коноплянка. Очевидно, що в більшості випадків гра команди в атаці будувалася саме через них. Євген і Андрій у чомусь схожі: швидкі, технічні, з поставленим ударом. Одна біда: в ситуації з нашою збірною їхній футбол був надто прочитуваним. Усі наші суперники в міру своїх сил намагалися закрити фланги. А крім цього, Україна більше нічого не могла запропонувати візаві. У нашої збірної, як і раніше, немає хорошого центрального атакуючого хавбека. Півзахисники Степаненко, Гармаш, Сидорчук «заточені» більшою мірою на оборону. З форвардами теж не все просто. Зрозуміло, що рівноцінної заміни Шевченкові у нас немає. Але головний тренер практично безроздільно довіряв спочатку Зозулі, а потім Кравцю. При цьому ігнорував Гладкого та Селезньова, які в різні періоди перебували в кращій формі, ніж Роман і Артем, і явно заслуговували місця в основі. Мабуть, відсутність забивного форварда, який був би готовий замикати передачі із флангів або грати на добиванні, і стала однією з головних проблем нашої команди.

Перспективи

Що ж, тепер перед українцями – вже традиційні інфарктно-валідольні поєдинки. Із завзятістю, явно гідною кращого застосування, наші футболісти знаходять можливість зайняти саме той рядок, який дозволить їм зіграти в листопаді. Справжні генії місця у плей-оф. Пророкувати результат цих матчів – справа геть невдячна. Йдеться про участь у чемпіонаті Європи, яка є однаково важливою для обох суперників. Це лотерея. І можна лише сподіватися, що наша традиційна невдача в ній закінчиться саме цього року.