Цікаву статтю пропонує на сторінках «The New York Times» працівниця бібліотеки Конгресу США Джулі Міллер. Вона розповідає про значущі подробиці біографії Джорджа Вашингтона, що стосуються політичного та психологічного портрету цього відомого в цілому світі громадсько-політичного діяча.
У 1788 році, коли постало питання про обрання першого Президента США, Джордж Вашингтон став одержувати від своїх товаришів за визвольною боротьбою листи з пропозиціями стати главою створюваної держави. «Запевняю вас, сер, що це спільний заклик усіх громадян країни», – писав йому інший видатний діяч американської революції Александер Гамільтон.
Джулі Міллер пропонує «зазирнути через плече» отцеві-засновнику американської держави, щоб збагнути відображені в його листах і щоденниках думки стосовно цього питання. Вашингтон пише Бенджаміну Лінкольну: «Це була б найбільша жертва з огляду на мої почуття та прагнення; вона потребувала б віддати перевагу обов’язкам перед спокійним життям і домашніми клопотами. Я б мусив увійти в геть незнану царину діяльності, звідусіль огорнуту темними тучами».
У 1789-му, вже коли його одностайне обрання було доконаною справою, Дж. Вашингтон скаржився: «Моє відрядження до урядового крісла супроводжується почуттями, не так далекими від переживань засудженого, якого ведуть до місця страти». А у щоденнику є такий печальний запис: «Я віддаю прощальне вітання Маунт-Вернону (рідна місцина першого Президента США – ред.), приватному життю, радощам домашнього побуту. Моя свідомість пригнічена турботою й болем, які я не маю слів виразити». Своє ж інаугураційне звернення Президент починає зауваженням про те, що жодна подія не могла б наповнити його душу таким збентеженням, як обрання на цю посаду, і що свідомий своїх недоліків, як би він міг не зазнати смутку та розгубленості.
Авторка пише, що у Дж. Вашингтона були причини так почуватися. Адже він мріяв про спокійне життя та хазяйнування на своїй вірджинійській плантації Маунт-Вернон. Тому навіть наприкінці війни за незалежність облишив виконання обов’язків командувача континентального війська та цілком усунувся від справ урядування. До того ж його дуже непокоїла думка про те, що люди завважать його лицеміром, сповненим владної жаги.
Джулі Міллер звертає увагу на культурний контекст такого самоустрою. Адже кінець XVIII століття позначений пріоритетом почуттів у людських життєвих прагненнях. Освічена людина тієї доби орієнтувалася у своїх практичних цілях передусім на внутрішній комфорт і спокійну совість. Виконання громадської роботи мотивувалося не так кар’єрними міркуваннями, як почуттям обов’язку, униканням такої ситуації, в якій можна було зазнати докорів сумління за недбалість щодо співвітчизників. Мабуть, саме з огляду на цей останній аргумент Вашингтон зрештою все-таки погодився обійняти таку небажану для нього посаду.
Досить дотепним зауваженням завершує свою статтю працівниця конгресової бібліотеки: невідомо, про які переживання ми дізнаємося, коли нарешті зможемо прочитати листи та щоденники сучасних кандидатів у президенти, але немає сумніву, що для майбутніх поколінь вони теж видадуться дивними.
Одна з найчитаніших у світі газет «The New York Times» видається у США з 1851 року.
