Повз Ренійську школу мистецтв, що влітку потопає в зелені, завжди хочеться йти навшпиньки. Крізь одне вікно долітають перші несміливі “до… ре… мі...”, з іншого – в руках майстра плаче скрипка.
Тут уже давно йдуть уроки особливі – уроки прекрасного, вічного. Тут бувають Моцарт і Чайковський, Шопен і Ліст. Тут живуть їхня величність піаніно та її ясновельможність скрипка. Тут саме повітря просочене густими звуками шляхетного акордеона...
І раптом у цьому аристократичному суголоссі пролунав смішок. Немовби до шляхетної громади прослизнув рябий босоногий хлопчисько.
Інструменти замовкли. Музиканти дослухалися: може, вчулося? Але незвичний звук долинув знову: “Ха-ха-ха! Тра-ля-ля!..”. Що це?!
За кілька хвилин на порозі кабінету В’ячеслава Володимировича Астрова зібралися всі викладачі музичної школи. Вони побачили, як їхній колега, усміхаючись на всі кутні, вишкварював на... балалайці!
На цей звук, на це видовище збіглися зацікавлені хлопчаки. Вони витріщивши очі дивилися на незвичайний, веселий яскраво-жовтий інструмент, вчуваючи в ньому рідну душу.
Саме в цю мить, мені здається, й народився в музичній школі дитячий ансамбль “Балалайка”. Це було 16 років тому.
Довідавшись, що вчитель купив інструмент в універмазі лише за 4 карбованці 70 копійок, хлопчаки за два дні змели з прилавків усі балалайки. А за кілька місяців із хвацькою “Как у наших у ворот…” початківці виступали в інтерклубі перед іноземними моряками. Успіх був шалений!
“Балалайка” - єдиний в Україні дитячий ансамбль російських народних інструментів. Торік, укотре випустивши в самостійне життя вже дорослих хлопців, В’ячеслав Володимирович зрозумів, що залишився без колективу. Але викладач музики із 40-річним стажем роботи не міг і гадки мати про те, що його “Балалайка” щезне. Що ніколи зал не зойкне, побачивши, як на сцену у вишитих російських косоворотках виходять хлопчаки – малий за меншим - з балалайками, дерев’яними ложками, бубнами та тріскачками.
Учитель почав ходити по загальноосвітніх школах, прослуховувати дітей, добирати здібних. Потім зустрічався з батьками малюків, переконував у потребі віддати дитину до школи мистецтв. Ледве набрав учитель групу. І повів усе спочатку.
Його учні такі маленькі, що з-поза клавіатури акордеонів тільки маківки видко, а балалайки в їхніх руках здаються величезними. Але бачили б ви, з яким задоволенням бігають вони “до музички”, з якою завзятістю опановують музичну грамоту. І не збагнути, що насправді дітям більше подобається – займатися музикою чи бути поруч із учителем. В.В. Астров – педагог від Бога. Потрапивши в його “енергетичне поле”, дитина закохується в музику.
Поки ми спілкувалися з В’ячеславом Володимировичем (він згадував своїх колишніх учнів, виступи на великих сценах, говорив про проблеми естетичного виховання молоді), у коридорі терпляче чекала свого онука жінка похилого віку. Вже всі давно розбіглися по оселях, а її чадо все розтягувало міхи акордеона. Згляньтеся, вже сонце сіло!
- В’ячеславе Володимировичу, виганяйте його вже! – заблагала жінка.
Вчитель засміявся:
- Так, маємо таких хлопців - гратимуть, аж поки їх не випровадиш.
І пішов “виганяти” учня, що за нотами геть згубив часові лік.
