Сідаючи за ці спогади, я думаю про людське життя. Скільки подій відбувається на шляху кожного... Але є такі, котрі врізуються в пам'ять.
Цієї весни ми будемо святкувати 60-річчя Великої Перемоги. А в мене перед очима – перший день війни. Начебто це було вчора.
22 червня. Я мала їхати із дитячим садком на дачу. Мати збирає сумку із речами, мене вже одягли і, суворо наказуючи не забруднюватися, випустили у двір.
У дворі граються мої друзі Софка і Льовка. Вони старші за мене – закінчили перший клас. Я біжу до них і починаю хватилися новим маркізетовим платтячком із квіточками. Тут із сусіднього під'їзду з'являється Мишко з іграшковою рушницею, ми вирішуємо грати у війну.
Мишку всього п’ять років, і ми легко умовляємо його бути білим. Самі стаємо червоними солдатами, забираємо у Мишка зброю і починаємо його переслідувати.
Переслідування «білогвардійця» Мишка закінчується сумно: в нього розбита губа, в мене – коліно. На плач Мишка прибігає його мати, хапає сина за руку і, глянувши на нас сердито, говорить: «Війна, а ви...»
Ми нічого не розуміємо. Прибігає моя мати і теж тягне мене додому. Вона чомусь не лає за забруднене платтячко, тільки підганяє: «Швидше, швидше – війна». «Дорослі, напевно, теж граються у війну» - роблю я висновок.
Вдома усі слухають радіоточку – чорну тарілку на ніжці. Я періодично запитую, коли ж ми поїдемо на дачу? На мене всі шикають.
Потім ми стоїмо в якійсь черзі. Всі говорять про війну. Про те, що нас не будуть бомбити, адже німці ще далеко. То була черга до магазину. Дорослі купили сірники, сіль і цукерки-подушечки.
Вдома бабуся мовчки втирає сльози – дядькові принесли повістку. Завтра він іде на війну. Тата кудись викликали: він уродженець Австрії, знає німецьку, коли фашисти прийшли до влади в Німеччині, емігрував до Радянського Союзу.
Ввечері вся сім’я сидить за великим столом. Горить світло, говорять про війну, в мене злипаються очі. Я ще не знаю, що останній раз лежу у своєму ліжечку, і що за цей стіл ми разом сядемо тільки в 1949 році...
Вранці ми із бабусею проводжаємо дядька. Він заспокоює її, говорить, що із Фінської повернувся живий, і тепер все буде добре. Їдемо на Слобідку. Безліч людей. Льовка і Софка теж тут. Вони проводжають своїх тат. Бабуся гладить дядька по плечу, в неї тремтять губи. А дядько все говорить і говорить про те, як він повернеться й піде зі мною до цирку. Потім усіх вишикували і кудись повели. Мати Софки плакала ридма, бабуся втирала сльози і кусала губи. Я мовчала й дуже боялася, що моя бабуся зараз закричить як мати Софки…
Батько Льовки загинув у 1942 році. В Софки батько загинув 10 травня 1945 року в Празі. Мій дядько пройшов усю війну солдатом. Він повернувся додому в 1945 році на день мого народження – 23 жовтня. На грудях в нього були два ордени Червоної Зірки, орден Червоного Прапора, два ордени Слави та багато медалей…
Після тієї страшної ночі німці бомбили Одесу, батько сказав, що ми маємо готуватися до від'їзду. Він велів брати із собою тільки найнеобхідніше. Мені змайстрували рюкзака, на трусиках зробили кишеню і зашили туди мою метрику. Тато обіцяв дістати талони на поїзд. Але виїхати поїздом нам не довелося.
В день від'їзду ми, діти, гралися в жмурки. А шухляди в підвалі – краще місце, де можна сховатися! Доки ми ховалися один від одного, хтось прийшов і замкнув на замок цей підвал.
Той поїзд, яким ми не змогли виїхати, розбомбили під Балтою. Дуже багато людей загинуло. До вечора наступного дня дехто дістався до Одеси й розповів про це бомбування. Як люди розбігалися степом, а літаки на бриючому польоті розстрілювали їх.
…Незабаром бомбити Одесу почали регулярно. Якось до нас додому прийшла моя бабуся. Вона плакала, дивлячись на зібрані вузли. До неї перед самою війною із Варшави приїхали доньки із дітьми, яких вона багато років не бачила. Донька, із якою вона жила, не хотіла евакуюватися, їхати із Одеси. Прабаба говорила, що їй страшно залишатися.
Такою я й запам'ятала її – худенькою маленькою бабусею в білій хусточці в чорний горошок, яка втирає сльози її кінчиком хустки.
Прабабу, трьох її доньок і трьох онуків від 15 до 18 років німці вбили в Одеському гетто.
…Треба було поспішати до порту, на суховантаж «Україна». Із собою брали мало речей. Всі були впевнені, що через місяць-два повернемося.
Суховантаж «Україна» вийшов у море. Нас супроводжували військові катери.
Тільки в 1945 році, повернувшись до рідної Одеси, ті, хто залишився в живих, зустрілися. Тітка Тамара була вже старенькою бабусею, на двох милицях вона ледве тягла ноги. Ревматизм, загибель чоловіка і думки про втрату єдиної доньки підірвали її здоров'я. Незабаром після війни вона померла.
…Я пам'ятаю, як тепло нас зустрічав Новоросійськ – ми були першими біженцями. Нас, кілька тисяч чоловік, годували гарячим обідом. Потім відправили на Північний Кавказ.
Ці перші тижні війни були останніми днями мого дитинства. Я відчула себе дорослою. Мені було шість років…
