У дуже цікавому довідковому зарубіжному виданні «Енциклопедія українознавства» про І.М. Луценка вміщено усього вісім рядків. Іван Митрофанович Луценко – відомий нині діяч часів УНР загинув сто років тому у боротьбі за нашу державність. Майже на три чверті століття його ім’я було викреслено з історії України. Що ж увібрало це, загалом коротке, 55-річне життя людини, відданої Україні до самозречення? Пропонуємо короткі нотатки.
Іван Митрофанович Луценко мешкав в Одесі на вулиці Херсонській після захисту докторської дисертації у Петербурзькій військово-медичній академії. Дисертація була віддрукована 1893 року окремою брошурою з метою популяризації гомеопатії. Брошуру І.М. Луценка і сьогодні можна почитати в Одеській національній науковій бібліотеці.
...Лікар Луценко обладнав у своєму помешканні медкабінет і став вільнопрактикуючим фахівцем з нетрадиційних методів лікування різноманітних недуг. Бабусині рецепти з Полтавщини зробили ім’я лікаря популярним серед простого люду. За його здоров’я молилися у церквах, костьолах і кірхах. Чоловіки при зустрічі знімали капелюхи, картузи і козацькі папахи. У скорому часі Іван Митрофанович стає членом Товариства одеських лікарів. Попри професійну завантаженість І. Луценко не цурався громадського життя. Воно було його другим єством, живило його душу. Він часто виступав на засіданнях Товариства з інформаційними повідомленнями про гомеопатію, розповідав про користь трав, поширених у степу. А популяризаторські статті він друкував у петербурзькому виданні «Лікар-гомеопат».
1898 року, завдячуючи І.М. Луценкові, був затверджений статут Одеського товариства гомеопатів, послідовників німецького вченого Самуїла Ганемана. Івана Митрофановича обирають секретарем та скарбником Товариства. Товариство уже, так би мовити, стало на крило, набралося сил і вже було в змозі відкрити свою лікарню на вулиці Херсонській, а на вулиці Степовій – амбулаторію. Лікар Луценко приймав хворих безкоштовно.
Лікар, який приймав хворих за «спасибі», зажив такого авторитету й поваги серед одеситів, що коли в роки Першої народно-демократичної революції провадилися вибори до місцевої Ради депутатів, то Івана Митрофановича теж попросили балотуватися. Його обрали одностайно. У ті роки він уже належав до Української демократичної партії. І послідовно обстоював інтереси своїх виборців.
У життєпису І. Луценка зафіксована ініціатива організації двох мітингів під прапором УДП. За спогадами учасників тих заходів, вони налічували тисячі одеситів, які прагнули змінити самодержавну владу, владу гнобителів. Народні хвилювання, що спалахували навіть збройними сутичками, налякали захисників царського трону.
А тут ще й газета з’явилася. Та неабияка! 8 січня 1906 року в Одесі побачила світ перша українська газета «Народня справа». Її редактором був усе той же І.М. Луценко. У колонці «Від редакції» проголошувався «всякий поступ українського народу... на шляху до справжньої волі, братерської єдності та рівності – без холопа і пана».
Хоча І.М. Луценко мав дозвіл на випуск газети, примірники, що надійшли у продаж, були конфісковані, а видання «Народньої справи» заборонене. Над Іваном Митрофановичем та його родиною було встановлено таємний нагляд. Стежили і за лікарем, який зажив авторитету й поваги у місті, і за дружиною, і за донькою Настею, бібліотекаркою «Просвіти».
Було влаштовано обшук. Поліція знайшла програмні документи українських революційних партій, різні відозви. Господар не був ув’язнений лише тому, що ще мав силу депутатський мандат міської Ради.
Відтоді Іван Митрофанович Луценко зрозумів – вороття назад не буде. Він стає професійним революціонером.
...У дні військових невдач він розмірковував на самоті про те, чи вірно він вчинив, віддавши себе до останку служінню Українській революції. Адже був інший шлях, сите життя, викладання у відомому європейському університеті, шана студентів, науковців. Та зринали в пам’яті рядки улюбленого поета Тараса Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Кобзар часто бував на його рідній Полтавщині. У Пирятинському повіті зокрема. У Пирятині зберігся будинок, де колись гостював Кобзар. Малий Іванко, наслухавшись оповідок від старих людей про Тараса Шевченка, коли приїздив з батьком на базар до Пирятина, просив: «Тату, ходімо подивимось, чи не приїхав Шевченко». А батько зітхав: «Не приїде, синку. Його Бог до себе забрав».
...Навесні 1917 року патріоти засновують Українську партію соціалістів-самостійників. Івана Митрофановича обирають заступником голови цієї партії. 5-7 квітня цього ж року у Києві проходить Всеукраїнський Національний Конгрес. На цьому Конгресі була обрана Центральна Рада. Членом Ради став і військовий лікар І.М. Луценко. Тоді ж, по приїзді, натхнений подіями у Києві, І.М. Луценко засновує в Одесі військову раду. Ця рада 26 квітня започаткувала створення у місті Українського військового Коша. Невдовзі І.М. Луценко стає очільником Одеської військової ради. Історія нам зберегла унікальний документ, що був надрукований на сторінках газети «Рідний курінь» за 18 жовтня 1917 року. Цитуємо:
«Наказ Одеської Української військової ради.
18 жовтня, о 8 годині ранку, судна Чорноморської флотилії Одеського рейду піднімають національний прапор в знак своєї належності до українського війська. Одеська військова рада наказує, аби всі українські військові частини Одеського гарнізону прибули на сей парад о 7 годині ранку на Платоновський мол. Кожна військова частина повинна вийти озброєною, при оркестрах...».
Під цим документом підпис голови ради Луценка. Саме з його наказу в Одесі вперше замайорів жовто-блакитний прапор як символ української державності.
Уже працюючи у Києві, І.М. Луценко входив до складу Військового Генерального Комітету (див. тритомник В. Винниченка «Відродження нації» (т. 1, стор. 144), безпосередньо опікуючись формуванням українського війська. Під його безпосереднім керівництвом був сформований перший український полк імені Богдана Хмельницького.
Тепер І.М. Луценко знову з нами. На 52-му номері будинку нинішньої вулиці Пастера з ініціативи заслуженого діяча мистецтв України Григорія Дем’яновича Зленка було встановлено меморіальну дошку. Вона увічнила пам’ять про видатного громадського та державного діяча, борця за незалежну Україну Івана Митрофановича Луценка.
