Серед трьохсот з лишком воїнів, які повторили у роки Великої Вітчизняної подвиг Олександра Матросова, були представники багатьох національностей: росіянин Володимир Лабутін, українець Микола Носуля, казах Бурам Насимбаєв, узбек Кудрат Суюнов, грузин Василь Петріашвілі, бурят Клавдій Краснояров, татарин Гаднур Гайфіатулін... Лише троє відважних бійців, які закрили своїми тілами амбразури ворожих дотів та дзотів, залишилися живими: Володимир Майборський, Олександр Удодов, Тов’є Райз.
Розповім про одного з них – уродженця Хмельницької області Володимира Петровича Майборського. Мені довелося не раз зустрічатися і розмовляти з ним, почесним солдатом славетної Залізної дивізії, який дуже пишався цим знанням. Ще недавно Герой Радянського Союзу приїздив до Львова у гості до однополчан, впевнено крокував по стройовому плацу, спираючись на паличку та поскрипуючи протезом. Але доконали ветерана фронтові рани, не стало його з нами.
Назавжди запам’яталася його розповідь про незабутній бій сорок четвертого року.
“Нам поставили завдання подолати поле і вдертися в траншеї супротивника Рухалися під вогнем перебіжками. Потім залягли добре – з висотки застрочив кулемет. Загинуло кілька чоловік, які кинулися назустріч вогню.
Я лежу у першому цепу і від безсилля скрегочу зубами. Потрібно щось робити. Праворуч – впадина. Підповзти б по ній до дзота і гранатою заглушити амбразуру. Пробуватиму. Кричу командиру роти Осмольському, який лежить неподалік, і показую вперед. Не знаю, чи розуміє він мій задум, але махає рукою: мовляв, пробуй.
Втискуюся тілом у ковбані і вибоїни, пересуваючись по-пластунському. Знаю, як слідкують за мною всі бійці, чую, як вони вогнем відволікають від мене увагу фашистів. Тим помітити пересування одного солдата непросто. Перед моїми очима – лише стріляючий дзот серед зеленого різнотрав’я.
Скільки дзотів я вже перебачив за три роки війни. Але ось так, щоб віч-на-віч – вперше. Трохи піднявшись, жбурнув гранату. І одразу впав – кулеметна черга перебила мені ноги. Невже кінець всьому?
Саме в ті секунди вирішив, що мій порятунок – попереду, потрібно поспішати до дзота, поки ще можу.
Дзот вже поруч. Але кулі мене не дістають – я у непрострілюваному просторі. З останніх сил кидаю протитанкову гранату і падаю на амбразуру.
Про те, що сталося далі, дізнався набагато пізніше, прийшовши до тями. Бійці, тільки дзот замовк, кинулися вперед і прорвали оборону. А мене санітари поклали разом з іншими загиблими. На щастя, один з них зрозумів, що в мені ще тепліє життя. У польовому госпіталі не обійшлося без ампутації. Потім відправили на лікування у тил, де переніс ще кілька складних операцій.
Мабуть, армійське начальство втратило мої сліди, зарахувавши до списків загиблих. Та я й сам, чесно зізнатися, довго не вірив, що виживу.
У рідному селі мене оплакали, одержавши похоронку. Пізніше батько з матір’ю не повірили повідомленню про присвоєння мені звання Героя Радянського Союзу: мовляв, помилка якась, збіг з якимось іншим Володимиром Петровичем Майборським. А коли я приїхав з госпіталя, то сільчани хрестилися, бачачи мене. Потім, звичайно, розібралися. Ото радості було!
Викликали мене до Москви, вручили орден Леніна і Золоту Зірку Героя. Кажуть, після цього у 7-му мотострілецькому полку Залізної дивізії, у складі якого я воював, довелося змінювати слова пісні. Я й не знав, що однополчани склали її про мене, про те, як я загинув, хоробро закривши амбразуру. Я попросив, щоб слово “хоробро” теж викинули. Не було в мене думок про героїзм. Думав лише про одне: потрібно врятувати від смерті товаришів, відвести біду. Залишився живим – отже, пощастило, у сорочці народився”.
Навряд чи потрібно щось додавати до цієї сповіді солдата Великої Вітчизняної, одного з мільйонів ковалів справді Великої Перемоги.
