Не один журналіст в Рені намагався взяти інтерв'ю у ветерана Великої Вітчизняної війни, артилериста, полковника у відставці Михайла Євгеновича Молчанова. Кожного разу перед зустріччю із кореспондентом він буквально вислизав з дому - нібито у невідкладних справах. Насправді ж бойовий офіцер завжди "ховався" від преси через нездоланну природну скромність...
Щоб зустрітися із Михайлом Євгеновичем, довелося навіть вступати у "змову" із його найближчими родичами. Ми знайшли момент, коли застали його зненацька. Зате розповідь вислухали таку, що відтворити її практично можна без змін, тобто майже без виправлень.
Осколки з тіла довелося виколупувати ножем на Воронезькому фронті
- Народився я на Алтаї у 1922 році. У 1941 році встиг попрацювати бухгалтером у головному районному сільпо. Як тільки-но почалася війна, мені запропонували вступити до Томського артилерійського училища. І через шість місяців двом випускникам, зокрема й мені, присвоїли звання лейтенанта.
…На Воронезькому фронті тривали страшні бої - ми відтягли на себе 10 німецьких дивізій. Ніхто не хотів поступатися ані клаптиком землі. На деяких відрізках фронту відстань між нашими і ворожими окопами складала всього 70 метрів. Мінометни бабахали один за другим. І ось я відчуваю, що намокла шинель. Дивлюся - вона просочена кров'ю. В мене влучило декілька осколків, їх товариші по службі одразу витягли ножем, змастили місця, які кровоточили, йодом, та й все. Нікому й на думку не спадало із такими дрібницями звертатися по медичну допомогу.
Ліси, болота та мінні поля Північно-Західного фронту
Незабаром мене направили до Московської області, де формувався 9-й повітряно-десантний корпус. Я був призначений на посаду начальника штабу артилерійського дивізіону. Однак стрибати із парашутом не довелося. Загострилася обстановка на Північно-Західному фронті - там прорвалася 16-а німецька армія. І нас терміново перекинули на цю гарячу ділянку, під Стару Русу. Мене призначили заступником командира дивізіону.
На Північно-Західному фронті умови були найтяжчі, особливо для артилерії - суцільні ліси й болота. Якщо провалишся в сніг, під ногами - вода. Що вже говорити про техніку? Коней годувати було нічим, вони падали від виснаження, і доки ми дійшли до лінії фронту, їх просто з'їли.
Коли почалися бої, переконалися, що місцеві густі ліси цілком приховують супротивника, огляду немає. Куди стріляти? На якій відстані від нас ворожі позиції? Тому ми застосовували снаряди, які через певний час вибухали у повітрі й вражали осколками все те, що знаходилося на землі. Німці використовували такі ж снаряди.
Вирити окоп було неможливо - у ньому відразу збиралася вода. І ми були змушені робити дерев'яні бруствери. Вони й рятували нас - осколки не пробивали дерево. Але одного разу під час обстрілу я не встиг сховатися, і одержав друге осколкове поранення, у руки й ногу.
Небезпека підстерігала на кожному кроці. У 1941-1942 роках німці замінували величезні площі лісів і боліт, щоб перешкоджати нашим військам підходити до обложеного Ленінграда. Часто серед дерев можна було помітити дріт, який з'єднував між собою численні гранати, схожі на протитанкові. Якось я потрапив до такої смертельної "павутини", і тільки дивом із неї вибрався. Варто було зачепити лише один дріт, як вибухало усе мінне поле.
Напевно, ніде не було так важко, як там, на північному заході. Коли один батальйон наступав, два батальйони забезпечували його боєприпасами і усім необхідним. Доріг і відкритих просторів не було взагалі, сапери розчищали від мін не дуже широкі проходи, і у зв'язку із цим атакувати більшими силами не вдавалося. Тобто один батальйон воює, а щоб підтримувати високу інтенсивність бою, два інших зайняті тільки постачанням.
Настільки непрості умови не дозволили нам наздогнати й оточити 16-у німецьку армію - вона відступила на інші позиції. Однак Жуков не прийняв виправдань нашого командування, і зняв із посади маршала Кулика.
“Язик" язиком ворушити не міг...
…Ми форсували Дніпро, наступали.. Зайнявши якесь село на території Кіровоградської області, наша піхота рушила далі, а артилерія, як завжди, трохи відставала. Ось тут-то до мене й звернулися солдати:
- Товаришу капітане, одна господиня говорить, що в неї у прикомірку німець сховався.
Справді, ми знайшли фрица і взяли його без шуму й пилу. Він, мабуть, напередодні випив, заліз до прикомірка й заснув. Ось і вийшло, що німець заснув, бувши ще серед своїх, а прокинувся в руках чужих, у полоні. Хоча він навряд чи розумів, що ж із ним сталося...
У Молдавії, під Рибницею, я опинився так близько до смерті, як ще ніколи до цього. Їду ввечері по степу на коні, навколо тиша. І раптом прямо на мене летить німецький літак! Швидше за все, льотчик повертався із завдання, помітив беззахисного росіянина і вирішив витратити на нього боєкомплект, що залишився. Я зіскочив із коня і кинувся під телеграфний стовп. У цю мить літак на бриючому польоті дав по мені кулеметну чергу і полетів далі. На щастя, я одержав легкий переляк.
Ось ви мене запитували: чи думав я на війні про смерть? Ніколи було про неї думати. Втім, на початку свого бойового шляху, на Південно-Західному фронті, коли я вперше "понюхав пороху", то й страху теж. У районі містечка Бельов (Тульська область) коли німецькі міномети заговорили, а в них жахливий характерний звук був, ми, ще необстріляні хлопчиська, сховалися у бліндажі - нас трясло від страху і внутрішнього напруження. А потім настільки звикли до війни, що навіть на більш страшні речі майже не звертали уваги.
По Відню ми їздили на «опелі»
…У Відні біля залізничного вокзалу солдати розповіли мені, що по той бік залізниці засіли німці, а з нашого боку, під насипом, розташований чийсь гараж, де стоїть легкова машина. Хлопці натякнули, ото б її вкрасти, а то набридло із кіньми... А місце це добре прострілювалося із ворожих позицій, тобто захопити машину було справою ризикованою. Проте, я вирішив її вкрасти. Довелося поповзати. Однак німці помітили, що я проскочив до гаража, і відкрили вогонь із мінометів. Я дочекався, доки обстріл припинився, сів за кермо «опеля» і стрімко виїхав. Нам він дуже сподобався. Разом із трьома командирами батарей я днів десять роз'їжджав на трофейному автомобілі по Відню, після чого здав машину полковому начальству. Австрія пам'ятна і тим, що тут мені присвоїли звання майора. На західному кордоні Австрії я вперше зустрівся із союзниками. Одного разу на дорозі мене підібрав "студебекер", за кермом якого сидів негр-американець. Прощаючись, він продав мені годинника за 300 шилінгів. Цей годинник йде вже 60 років.
