Сьогодні, проїжджаючи по мосту через Південний Буг біля села Варварівка перед містом Миколаїв, важко собі уявити, що на ньому весною 1944 року спалахнув швидкоплинний бій, від результату якого значною мірою залежали темпи просування нашіх військ на Одеському напрямку. Долю бою вирішували воїни розвідувального мотоциклетного батальйону, ним командував капітан Семен Михайлович Суботін, який згодом став генерал-лейтенантом, почесним громадянином міст Миколаєва і Каховки.
Коли батальйон прорвався до елеватора, де мужньо боровся з переважаючими силами супротивника знаменитий десант ольшанців, капітан Суботін доклав про це командирові 2-го мехкорпусу генерал-лейтенанту Свірідову. Той наказав батальйону не вплутуватися у вуличні бої, а вийти до Варварівської переправи і не дати супротивнику підірвати її.Будь якими засобами захопити плацдарм на правому березі Південного Бугу, прикрити переправу з заходу.
Фашисти прикривали її і з повітря, і наземними силами, щобі забезпечити відхід своїх військ.
Суботін викликав ротних – І. Іголкина, Ю. Лебединського, Б. Захаркина і поставив їм завдання. Вирішив до ріки просуватися декількома групами, щоби посилити маневреність. Призначив місце і час збору батальйону для атаки переправи – на підходах до ріки.
Сподівався, що до момента атаки підтягнуться й танки роти гвардії капітана І. Сємикіна, підтримають батальйон.
Розвідники обмотали взуття ганчірками, щоби пересуватися безшумно. Гвардії старший лейтенант М. Рожков забезпечив усіх цукром з покинутого німцями обозу. За досвідом гвардійці знали: покласти за щіку чи під язик шматочок – будь який кашель вгамуєш на деякій час. А кашляли всі. Люди були застуджені.
Через півгодини після отримання завдання командири груп доповіли про готовність до пересування.
Замрячив дощ, що було до речі.
Прикриваючись уцілілими будинками, руїнами, розвідники вибралися до окраїни Миколаїва.
За містом групи розосередилися і, користуючись поганою видимістю через дощ, непомітно просочилися повз заслони гітлерівців, які обороняли Варварівський міст на далеких від нього підступах. Всі укрилися в густому лозняку, вичікуючи світанок. Розрахунок був простим: уночі гітлерівці зверхпильні, а на світанку будуть почуватися спокійнішими. Вони знали – бої йдуть в іншому боці міста. Саме тоді і треба обрушитися на них.
Ніхто не палив, не розмовляв. Поруч шелестів шугою Південний Буг. Часом у воді переверталася величезна крижина і тоді здавалося, що ріка зітхала стомлено. Від мосту доносилися приглушені команди гітлерівців. Учувався безперервний, натужний гул двигунів. Фашисти поспішали відійти за Південний Буг.
В передсвітанков’ї дощ припинився. Око вже розрізняло обриси мосту.
До нього вдалося підібратися майже впритул. Комбат пустив червону ракету. Вона повисла низько над рікою, висвітивши мутну воду. Це був сигнал атаки.
-За Батьківщину! Вперед, гвардійці! – пролунали призовні голоси ротних. Розвідники, ведучи вогонь на ходу, з криком “ура” ввірвалися на міст. Серед гітлерівців почалася паніка. Деякі, кинувши зброю, підняли руки, інші стрибали від ляку у ріку і тонули. Тих, хто намагався пручатися, нищили в рукопашній.
Гвардійці осідлали міст і приготувалися до бою.Група розмінування з 55-го окремого гвардійського саперного батальйону, яка входила у склад отряду, знешкодила заряди, які німці приготували для підриву мосту.
А фашисти, які відступали з Миколаїва, нічого не підозрювали, перли до переправи. Зустрівши вогневий опір, вони пішли в лобову атаку.
Залишив десятки трупів, гітлерівці відкотилися за кущ, де ще зовсім недавно лежав батальйон. Перегрупувавшися, вони знову полізли в атаку. По мосту відкрили стрілянину ворожі міномети. Серед гвардійців з’явилися убиті й поранені.
-Триматися, скоро наші підійдуть! – крикнув Суботін. Його слова передавалися з вуст у вуста з лаконічним доповненням: “Батя сказав!”
Комбат лежав за кулеметом, знаючи, що ніхто не здригнеться, всі будуть битися запекло, так, ніби від цього мосту залежить доля Батьківщини!
Фріци, відкинув шинелі, із запеклістю приречених знову насідали, хоча підступи до мосту вже були завалені їхніми трупами. Вони йшли в повний зріст. Це була остання, відчайдушна спроба зіштовхнути батальйон з переправи.
Безперервно строчили наші кулемети і автомати, рвалися гранати.
Рядовий Петро Каверзнев, подаваючи стрічку, крикнув:
-Остання, комбат! Остання!..
І раптом фашисти припинили стрілянину і побігли уздовж ріки.
-Наші! Танки! Це я в-в-вам кажу! – закричав Петро.
За димом, що розсіювався, з’явилися знайомі сілуети.
Розвідники обіймалися, кидали уверх шапки, які ще не встигли обміняти на пілотки, кричали “ура”. А комбат лежав біля кулемета і, скрізь завісу сліз, які з’явилися не за бажанням, чи від різького вітру, що дув з ріки, чи від почуттів, що його переповнювали, дивився невідривно на танки, які мчали до мосту.
Уздовж захопленої нашим батальйоном переправи через Південний Буг заюшили частини 28-ї і 5-ї ударних армій і переслідували супротивника, спішно відходившого до Одеси.
