Була весна 1944 року. Ми, група новобранців, яких призвали із визволених районів Миколаївщини, прибули до Вознесенська. Готувалася військова операція щодо визволення Одеси. У Вознесенську формувався зенітно-артилерійський полк. Мене направили у 15 батарею. Підвели до гармати, показали, де що знаходиться, і на тому моя бойова підготовка закінчилася. “Під час бою – сказав командир гармати, - зрозумієш решту”. Незабаром до нас прибуло поповнення, яке повністю складалося з жінок та зовсім юних дівчаток. Старші з них вже побували у боях на Курській дузі, форсували Дніпро, брали участь у героїчному рейді славетної кінно-механізованої групи генерала Плієва.
Ми одержали наказ охороняти від нальотів ворожої авіації міст через Південний Буг. Цей важливий стратегічний об’єкт відкривав дорогу на Одесу. Розуміючи це, німці бомбували міст вдень і вночі, а заодно і тили наших військ. У цьому пеклі наші дівчата з дивовижною спритністю підносили снаряди: вони були заряджаючими. Здавалося, ніхто з них не помічав ні розривів бомб, ні падаючих дощем осколків, ні шаленого кулеметного вогню. Своєю мужністю вони заряджали і мене, новобранця, який вперше потрапив у біду. Я соромився свого страху, старався виглядати спокійним, зосередженим, таким же, як і вони.
Зараз, після всього пережитого гадаю, як мало і в літературі, і в кіно розказано про героїзм наших жінок у тій страшній війні. Скільки серед них було Маресьєвих, Гастелло! Погана їм дісталася доля. Але ж перефразовуючи класика їм би не коня на скаку зупиняти, не входити у пекло страшного бою, а входити у пологовий будинок, виховувати дітей – нашу зміну.
Після Вознесенська нас перекинули у Біляївку охороняти, як тоді значилося на військових картах, водонасосну станцію, яка постачала Одесу питною водою. Але тут, як на гріх, не встигли навести бойовий порядок, одержали новий наказ: висунутися в район Кучурган. І знову повантаження, збори, перехід. Через кілька днів нас знову повернули у Біляївку.
Німецькі літаки тривалий час не залишали у спокої водонасосну станцію. Після одного з нальотів бомба влучила у магістральну трубу. Потрібно було негайно ліквідувати аварію. І знову наші жінки: ручні насоси, відро, грязюка та холодна вода по коліна. А вночі тривога, наліт і розриви бомб.
Лише згодом, коли визволили Одесу, комбат вишикував нас і сказав приблизно таке: “Дорогі мої хлопчики і дівчатка! Нагород у мене немає, та їх і не встигають виготовляти. Спасибі вам за службу, мужність і витримку. Хай вас завжди супроводжує щастя і удача!”
Після Біляївки розійшлися наші воєнні шляхи-дороги. Де ви тепер Аня, Наталя... та багато інших? Аня була писана красуня. Мріяла стати піаністкою і чудово співала. У неї і справді були довгі музичні пальчики. Я це помітив, коли вона брала в руки черговий снаряд.
Жаль, що я жодного разу нікого не зустрів вже пізніше, у мирний час, хоча і бував у багатьох куточках колишнього СРСР.
Хто з них вцілів, дожив до 60-річчя Великої Перемоги? А так хотілося б, щоб всі обов’язково дожили!
