Коли все в цьому світі починає видаватися примарливим і скороминущим, котрі найсвятіші цінності людські раптом починають зводитися нанівець, залишаючи по собі хіба що бліді відбитки тих, справжніх, святостей, які ми намріяли собі і до яких спрагло, наче подорожанин до замуленого джерельця, все життя тяглися...
Коли на шляху отого мученицького прочанського шляху до істини раптом опиняюся перед зловісною стіною глухоти, нерозуміння і непорозумінь, або перед безоднею розчарувань і самозречень...
Коли виявляється, що далі вже нібито й нема потреби підводитися і йти, і шукати, чи хоча б прагнути якогось там пошуку, оскільки попереду на тебе чекає тільки ще невідворотніше і болючіше падіння біля підніжжя тобою зведеного і тобою ж таки занедбаного постаменту, якого ти так довго і вдало маскував під громадянсько-мученицьку Голгофу...
Коли починає здаватися, що на цьому світі ти вже втратив геть усе, що тільки здатна втратити людина, і тепер залишаєшся перед своєю долею і своєю совістю оголеним, викритим і нікому не потрібним, наче розпечений камінь – посеред спраглої пустелі... – неминуче починаю звертатися у своїх думках до того єдиного, що мене ніколи не зраджувало і не вводило в оману; що, незважаючи на всі мої духовні та душевні екзальтації, залишалося незмінним у своїй суті і призначенні; з чого я зародився, завдяки і задля чого існую і в що, врешті-решт, маю увійти й переродитися, як увійшли й переродилися мільйони й мільйони людей до мене – починаю звертатися до ЗЕМЛІ. Помислами своїми і надією, розумом і душею – до ЗЕМЛІ!
Але не до Землі-планети, яку я, мізерна часточка її, не здатний ні окинути зачарованим поглядом, ні осягнути внутрішнім зором, ані, тим паче, уявити собі, а до того порепаного, наче скибка чорного повоєнного хліба – в брунантній руці літнього фронтовика, шматка українського степу, на якому вперше спізнав заворожуючого духу весняної ріллі, вперше захлинувся терпкою спрагою безросяних жнив, і на стерні якого, наче ікринки невмирущості селянського роду, залишалися сльозяні краплиночки крові з роз’ятрених ніг сільських пастушків.
Я, грішний, думаю про землю, про ту, землю, що всіх нас, на ній сутніх, породжує, виколисує і вигодовує. І яка, - куди б і скільки разів ми, засліплені телевізорами і невдячністю, не втікали – так ніколи й не відпускає від себе, так ніколи й не відпуска... Та, бачиться, вже ніколи й не відпустить.
Думаю про землю, і починаю усвідомлювати, що сам образ, сама триєдина сутність її, знову ж таки втілюється для мене в отой спраглий степовий лан, на якому, серед багатьох інших нерозпрямно-зігнутих спин жінок-сапальниць, навічно, наче хрест – у проломлені груди віровідступника, врізалася зсутулена і зболена спина моєї матері. А ще – неминуче відроджую в згадці постать літнього селянина з-над гирла Дунаю, з яким доля звела мене вже як студента-практиканта з університету.
Пригадую його – і ніби й не в уяві, а вочевидь, бачу, як, пройнятий розпачем, він стоїть посеред розчахнутої страшною зливою родинної нивки і, здійнявши руки, як можуть здіймати їх тільки люди, що в цю мить готові проклясти небо й землю, раптом застигає в такій позі, поволі, знесилено опускає їх – селянські руки зі скоцюрбленими, понівеченими ревматизмом пальцями – і, мовби засоромившись своєї хвилинної слабкості, благаюче кидає мені: “Ну, чого стоїш? Оно човен. Якщо вже прибився до цього закутня, то помагай. Ти ж, мабуть, і не знаєш, що вся ота городня земля, яку ти бачиш, - навізна. Кожну грудочку її, кожну пилиночку треба видобути з каналів-єриків, з глибіні, з дна”. А потім, стоячи поруч мене по пояс у холодній воді і перепочиваючи від виснажливих пірнань, сповідувався, як, можливо, не сповідувався ніколи й не перед ким: “Ото так, щоб ти знав, і живемо. У цьому болоті нічо” не здатне родити. Тут родить тільки річковий мул, якого спочатку треба видобути, навозити, насушити, а вже потім повимощувати з нього городи. Ми насипаємо, а зливи – роз’їдають і повертають весь мул туди, звідки його взято, - в річку. І так рік при рокові. Так і тримаємося одне одного, знаючи, що острівець, на якому живемо, тримається завдяки нам, а ми – завдяки острівцеві”.
Та коли я, наївний прагматик, охопивши царським помахом неосяжний придунайський степ, вражено просвітив його: “Хто ж вас примушує мучитися на цьому болоті?! тут же землі й землі. Вас уже сотні разів просили кидати ці плавневі острівці та переселятися в побережні села...” Коли я, безпечна моя душа, проказав усе це, острів’янин раптом затявся на півслові, різко відштовхнув мене і, вчепившись руками в корму човна. поправував його до свого острівця. І нічого, ні слова більше, не сказав мені, вважаючи, що людина, яка не може зрозуміти, чому він не здатний кинути напризволяще освячений мозолями предків болотяний острівець, не здатна зрозуміти й нічого іншого.
Думаю про землю – і нараз ввижаються мені хитрувато-всміхнені очі бессарабського землянина – мрійника, голови колгоспу Василя Захаровича Тура, що, заповзявшись, вже в ті далекі роки. перехитрувати все мислиме начальство, під великим секретом звірявся мені про намір засадити чи не половину колгоспного степу великим садом, а посеред нього звести найсучасніший шкільний табір праці і відпочинку, з усім обладнанням й усіма зручностями, і навіть із вечірнім танцювальним баром. “Мені з усіх боків штурхають: “Що ти робиш? Покладеш на це весь прибуток?” А що таке прибуток? Наші діти прокидатимуться посеред квітучого саду. На їх очах зав’язуватиметься і достигатиме плід. Якщо з отих ста з лишком учнів, що виходять з кількох колгоспних шкіл, хоча б п’ятнадцятеро залишаться тут, на землі; у неї, в степ наш залюбленими – який ще прибуток нам потрібен? Ото він весь і є, вважай, чистим золотим запасом”.
...А ще до смертної днини пам’ятатиму сивоголового подільського діда, що кинувся було захищати річечку Савранку від заїжджих меліораторів-осушивачів річкових долин. “Та ж на берегах цієї річки мужики наші щороку знімають по два покоси, ще й худібка пасеться. І риба-птиця, що в краю водиться, - тут вона вся в отих очеретах, цій долині”. Але тут набичений пуцвірок з технікумівським значком на відлозі зіжмаканого піджачка визвірено зупиняється і починає сунути на сивоголового подолянина: “Шьто ти прьош, старік?! Шьо прьош?! Нам твоя рєка!.. Нам скажут – океан вверх дном перепашєм, , пойняв, агітатор соловецкій?! Я вас научу, как родіну любіть!”
Стою перед руїнами по-варварському сплюндрованої старовинної церкви, і мені вчувається стогін рідної землі під міріадами вбивчих копит, і переможно приречене виття орди, і поховальні молитви над могилами безліч й безліч тих, хто впродовж усіх випалених пожежами віків зазіхав на цю землю, і хто не менш заповзято й відчайдушно боронив її. Сподіваюся перед зруйнованим лелечиним гніздом посеред спустошеного, тепер уже командно-бюрократичною ордою, “неперспективного” села, і душа моя проймається всіма давніми, теперішніми і грядущими трагедіями, болями і кривдами цієї святої землі, завдяки якій усі ми, на Вкраїні сутні, якимось дивом уціліли; попри всі чуми і жорстокі мори та навали, вижили, а, отже, мали б триматися її і берегти, по-синівськи берегти вже не так задля себе, як задля поколінь прийдешніх.
Навіть там, по чужих містах, по далеких столицях, на узбіччі світових доріг та по розманіжених номерах старовинних європейських отелів, все ж таки знову й знову вперто повертаюся думками до тієї, освяченої багатьма генераціями мого народу, землі – самою історією, самою Віщою Долею відведеної нам між Карпатами і берегами двох морів; між Дунаєм – і донецькими кряжами, між Чумацьким Шляхом і вічністю – землі. І саме там, по чужих далечінях, як ніколи гостро відчуваю отой першорідний зв’язок із нею, лелечиною землею, що тільки на ній єдиній і могло зародитися наше, всіма імперіями гноблене, але невмируще співоче слово; на якій тільки й здатні вистигати кетяги калинових пісень, братися крицею шаблі легенд і роїтися наплакані бандурами козацькі думи. ...Моя рідна земле!
