Німецьке село Фіновфурт, що розташоване за 35 км від Берліна, для мене - останній пункт чотирирічної війни, і тому, мабуть, він особливо запам'ятався. 30 квітня я був призначений військовим комендантом цього населеного пункту. Ніч минула у роздумах: як поводитися?
Я не хочу сьогодні брехати, начебто одразу “закоханими очима” подивився на мешканців села. Я був насторожений, недовірливий і стежив за кожною людиною, яка приходила до комендатури. Я гадав, зустріну злих і худих німкень, як про це писав Ілля Еренбург у газеті “Красная звезда” за 24 лютого 1944 р. Але це були прості жінки, яким фашизм приніс ганьбу, приниження, нещастя та моральне падіння в очах цивілізованого світу. І мені, незважаючи ні на що, чомусь стало їх шкода. І захотілося допомогти їм.
У зв'язку з цим пригадується випадок. До комендатури увійшла німкеня років 30-35 і запитала, як їй вчинити з братом, який дезертирував з німецької армії і сьогодні вночі прийшов до неї.
- За законом воєнного часу, - сказав їй, - я повинен заарештувати вашого брата, і здати на пункт для військовополонених...
А про себе здивувався: не гадав, що мій наказ щодо полонених буде так пунктуально виконуватися.
Сестра дезертира благально подивилася на мене, з її очей текли сльози.
- Добре, - сказав я їй, - підемо подивимося на твого дезертира.
Переді мною стояв хлопчина років 17, очі червоні, потріскані губи... Він розповів, що їхня дивізія захищає Гітлера. Він це чув від своїх командирів. Вони постійно повторюють про це, і що їм потрібно протриматися, доки надійде допомога.
Солдат дістав з бічної кишені листівку, датовану 27 квітня, і передав мені. Перекладач читає: “Браво вам, берлінці!.. Ви вистоїте, берлінці, допомога наближається!”
- Поки що, - сказав я сестрі, - нехай ваш брат чекає моїх розпоряджень, а там видно буде. Війна ось-ось закінчиться.
У захисниці брата очі засвітилися радістю...
Якось, вийшовши з комендатури, я побачив біля входу жінку років тридцяти.
- Ви до мене? З якого приводу?
- Я втікачка з Польщі. Мені ніде жити, йти більше не можу, я голодна!..
Запросив зайти до мене бургомістра Ервіна Дамса. Хлопці з комендатури почастували жінку.
- Порожні будинки є, - відповів бургомістр на моє прохання влаштувати німкеню, яка назвалася Анною Фреунд.
І тут вона заплакала, і очі її говорили:
- Допоможіть!
Минули роки...
У 1987 році, з дружиною Клавдією Василівною, бургомістром Рейнхардом Шульцем (Ервін Дамс помер у 1947 році) ми були запрошені відвідати Фіновфурт.
І тут, проходячи по залу Будинку ветеранів, я буквально наштовхнувся на погляд жінки похилого віку. Вона швидко наближалася до мене:
- Ви наш комендант? Тоді, у сорок п'ятому, так? А біженку Анну Фреунд, забули? - схвильовано говорила жінка. – Ви мені допомогли одержати кімнату...
- А це хто? – запитав я, побачивши іншу жінку.
- Сицилія Дамс, - називає себе вона.
І одразу згадалася дружина бургомістра Ервіна Дамса Сицилія. Що ж, зізнаюся, сльози текли тоді по щоках не лише Сицилії. Ми не соромилися сліз, обійнялися.
Одного разу увечері, повертаючись з поїздки по селу, я одержав незвичайний подарунок. Господиня готелю сказала, що приходила розчулена жінка і довго чекала на мене. Не дочекавшись, попросила передати мені щиру подяку за те, що у важкий воєнний час комендатура допомогла їй влаштуватися з житлом.
Господиня була здивована подарунком, який залишила жінка. Але та сказала:
- Не дивуйтеся. Пан Попов знає, що це означає. У росіян такий подарунок вручають дорогому і бажаному гостю.
На тарелі були хліб і сіль…
