Про цього одеського хлопчину на початку літа 1944-го писали та розповідали газети й радіо мало не всіх країн антигітлерівської коаліції, як про чудовий приклад патріотизму. Макс Поляновський уже публікував почату книгу “Толина пушка”, а Одеська обласна газета “Чорноморська комуна” вибухнула нарисом “Гармата маленького Толі”, що було випадком майже немислимим, коли всі сторінки заповнювалися лише повідомленнями з фронту й інформаціями про суди над зрадниками.
З особливою радістю сприйняли публікацію в колективі заводу імені Кірова: у його відновленні брав участь батько хлопчика - Яків Федорович Андрієнко. На початку війни він з родиною був евакуйований із Харкова як необхідний для оборонної промисловості фахівець: працював на Соль-Ілецькому військовому підприємстві. Відразу ж після визволення Одеси (місто ще бомбили й обстрілювали через Дністер) родина повернулося на Україну: треба було відновлювати завод імені Кірова в найкоротший термін; того вимагав фронт.
Спочатку розбирали руїни. І Толя під батьківським доглядом тут же вовтузився в спробах вишукати щось підходяще для грузил до вудки. Рибалив, як більшість одеських пацанів, щоб допомогти матері різноманітити напівголодний раціон бичками та глосами. Звичайно, батько строго-настрого проінструктував, щоб не доторкався ні до чого, схожого на щось стрілюче-вибухаче. Бляшанка, на яку наткнувся в смітті, до небезпечних предметів явно не відносилася. Але підозру в підлітка викликала вага знахідки: занадто важка для малого обсягу. Відкрив банкові і....онімів.
Брошки, намиста з блискучими “скельцями”. І золоті зубні коронки - їх було особливо багато.
Що робити зі знайденим скарбом - вирішували ввечері на сімейній раді. Розуміли, знайшов Толя заначку карателя-мародера: золоті коронки тому явне свідчення. На скарбі - кров безневинних людей, це ні в кого не викликало сумнівів. І щастя така знахідка не принесе, а от добру послужити може. Адже війна хоч і відкотилася на Захід від рідних місць, у кровопролитних боях за визволення Європи від фашистського чобота гинули наші солдати. Батько Толі одержав похоронки на трьох братів, четвертий, артилерист Устим, надіслав звісточку з госпіталю. Писав, що гармату їх розстріляли прямим влучанням, і він єдиний вцілів із усієї обслуги, але був поранений.
Увечері при лампі-каганці молодший Андрієнко сів писати листа самому Сталіну, в якому від імені всієї родини розповів про знахідку, про те, що цінності здали у Фонд оборони. Але головне: підліток просив Верховного Головнокомандувача на кошти, виручені від знайденого, зробити гармату, і нехай з нею воює дядько Устим.
Війна війною, а на такі листи належні служби реагували без зволікань. І дуже скоро прийшла до Одеси відповідь за підписом Сталіна, у якій - подяка й обіцянка: буде артилерист Устим стріляти з іменної гармати, подарованої племінником, яку зробить збройовий завод. І майже вслід принесла польова пошта трикутничок від усієї артилерійської обслуги: “Б’ємо фашистів із 100-міліметрівки, на її лафеті заводським способом викарбувано напис “Дядькові від племінника”. Обіцяли солдати берегти гармату, не шкодуючи снарядів на ворога.
Скільки знищили в боях танків, дотів і дзотів, особливого обліку артилеристи не вели. Головне, повернувся з війни Устим, а гармата останні постріли зробила холостими снарядами, відзначаючи Перемогу. Багато років вона ще була на озброєнні однієї з частин Одеського військового округу, потім була експонатом окружного музею. А звідти була затребувана музеєм, артилерії, що створювався в Ленінграді. У путівнику по ньому - “портрет” гармати та розповідь про історію створення. І по сьогоднішній день у тепер уже Санкт-Петербурзькому музеї Книга відгуків повниться подяками за експонат - приклад справжнього патріотизму, на якому можна й потрібно виховувати молоде покоління.
По справедливості, бути б цьому легендарному експонатові в Одесі, на батьківщині родини Андрієнків. Але от місцева влада про це не подумала. Втім, складається враження, що вона взагалі про історію незвичайної гармати не знає...
А Толя тим часом став Анатолієм Яковичем. В армії, до речі, свого часу відслужив артилеристом. Працював разом із батьком на заводі імені Кірова, потім - на шкіряному об’єднанні. Документальних свідчень про шляхетний вчинок у роки війни в родині не залишилося (крім газетних публікацій). А тому наш герой ніби до війни стосунку не має: за малолітством і не воював, і в трудфронті участі не брав.
Втім, сам Анатолій Якович про це й не задумувався. Життя йшло своєю чергою, на негаразди скаржитися не звик. Але згадати про колишнє довелося після розпаду Союзу, коли була проголошена незалежна Україна, а різкий перехід до ринкових відносин боляче вдарив по дуже багатьох заводах. Серед перших закритих підприємств виявилося й шкіряне об’єднання. Андрієнко небагато не дотяг до пенсії, залишившись без роботи. Дуже скрутно довелося їм із дружиною, уже літнім людям.
Уперше тоді Анатолій Якович звернувся по допомогу в працевлаштуванні: до пенсії б дали допрацювати! Районні, міські чиновники співчутливо слухали, згідно кивали головами. І тільки. Міський голова в прийомі відмовив. І знову - безрезультатні походи по інстанціях та довгі вистоювання в чергах. Доходився Андрієнко до... інфаркту. Тепер уже час було про життя саме, про здоров’я думати, а не про роботу. Про лікування, що не безкоштовне й для безробітного, вірніше, про те, як без нього обходиться.
Ні, не можна сказати, що серцем озлобився. Ті, хто знав, як жилося Толі Андрієнку, в підтримці не відмовляли. Старі вчителі, що пам’ятають 1944 рік у визволеній Одесі, дотепер запрошують його на зустрічі зі школярами. Міське управління праці та соціального захисту населення кілька разів подавало разову матеріальну допомогу. Але що таке сотня гривень, коли на ліки потрібно більше?
Двічі управління, його піклувальна рада готували подання (розробивши спершу відповідний статус) до міськвиконкому. До речі, на вимогу керуючого справами. Два керуючі перемінилися при міському голові Р.Б. Боделані, але жоден не вирішив питання про виділення для А.Я. Андрієнка спеціальної стипендії від міста. І жодних пояснень з цього приводу не було.
У переддень 60-річного ювілею Перемоги зустрів сумного Андрієнка.
- За всі ці роки жодного разу ніхто з міської влади мене навіть не привітав із Днем Перемоги. Начебто зовсім я до цього великого свята не причетний...
Додамо до сказаного: соромно та прикро. Соромно за безпам’ятство чиновників. Прикро за Одесу. За місто-герой патріотів.
