У рік 60-річчя Великої Перемоги ми прагнемо бути особливо уважними до наших ветеранів, висловити їм свою повагу та синівську подяку за подвиг, рівного якому не знає історія. Ми перед ними у вічному боргу, тому повинні пам’ятати і тих, кого вже немає поруч із нами, але чия біографія вписана в біографію країни. Про одного з таких чудових людей хочу розповісти читачам “Одеських вістей”. Тим більше, що героєві моєї розповіді – учасникові бойових дій у Великій Вітчизняній війні, ветеранові землевпорядження, колишньому начальникові землевпорядної партії Одеської експедиції інституту “Укрземпроект” Віталієві Івановичу Васильєву в нинішньому ювілейному травні виповнилося б 100 років.

Цього неабиякого чоловіка пам’ятають досі ті, для кого він був і наставником, і життєвим взірцем. Усе його життя було пов’язане з питаннями землевпорядження та сівозмін у різних районах України, але більшу його частину він присвятив їх вирішенню в Одеській області.

Починав трудову діяльність наприкінці 20-х років минулого століття після одержання диплома Харківського інституту сільського господарства. Професією володів ґрунтовно і вважав її нарівні з хліборобством однією з наймирніших і найголовніших на землі.

Після приєднання придунайських земель до Української РСР Віталій Іванович був рекомендований на посаду начальника управління землевпорядження новоутвореної Аккерманської, згодом Ізмаїльської, області. На новому місці й у нових умовах справ не розгребеш: сім’я, у якій було троє дітей, рідко бачила батька вдома – той з головою поринув у роботу.

Війна застала родину Васильєва в Ізмаїлі. До останніх днів, поки утримувався кордон по Дунаю, Віталій Іванович займався питаннями евакуації об’єктів народного господарства та збиранням хлібних полів. Потім був евакуйований у розпорядження Ставропольського управління сільського господарства, призначений керівником землевпорядних робіт Мінералводчеського району. Споруджував оборонні укріплення, а напередодні окупації Мінеральних Вод був призваний до діючої армії. Віталій Іванович брав участь в обороні Північного Кавказу, був контужений під Моздоком, потрапив до евакогоспіталю, а звідти – знову на фронт.

Після демобілізації його направили на роботу до Краснодарського краю, а родину розшукав аж у Сальську. Незабаром Васильєви повернулися до Ізмаїла: тут він працював на колишній посаді – начальника управління землевпорядження та сівозмін обласного управління сільського господарства. Військова розруха давалася взнаки довго, до всього додалися посуха та неврожаї 1946, 1947 років.

У Придунав’ї, де перед війною були здебільшого одноосібні селянські господарства, організовувалися колективні, великі, що дають значні врожаї. Тут був особливо затребуваний багатющий досвід В.І. Васильєва і як фахівця, і як керівника. До нього по раду та підказку зверталися керівники господарств, а особливо тісні дружні відносини склалися в нього з В.З. Туром, головою колгоспу імені Татарбунарського повстання, згодом Героєм Соцпраці.

Значний і такий факт із біографії Віталія Івановича. Навесні 1949 року до Ізмаїла прибув тодішній Голова Радміну УРСР М.С. Хрущов, щоб ознайомитися з економікою краю та його можливостями щодо вирощування рису в заплаві Дунаю. У проводирі до Хрущова був запрошений і Васильєв. Невдовзі після цього візиту рис став повноправною сільгоспкультурою у Придунав’ї.

У 1949 році Віталій Іванович був нагороджений орденом “Знак Пошани”. У ті сталінські часи це була велика нагорода для керівника, що залишався все життя безпартійним, та ще працював на відповідальній ділянці в прикордонній області.

З 1961 року і до виходу на пенсію в 1965 році Віталій Іванович пропрацював начальником обласної землевпорядної експедиції республіканського інституту “Укрземпроект”.

Постійно він підтримував тісні творчі зв’язки з ученими сільськогосподарських вузів – Одеського та Харківського, де готувалися фахівці з землевпорядження, передавав цінний досвід молодим кадрам, навчав їх іти в ногу з новітніми науковими досягненнями. Традиції наступності поколінь закладалися в нашому інституті саме такими фахівцями, як В.І. Васильєв.

У 1969 році експедиція переросла в Одеську філію інституту “Укрземпроект”, а ще через 20 років він був перетворений в Український науково-дослідний і проектно-дослідницький інститут землевпорядження (“УкрНДІземпроект”) і віднесений до мережі наукових установ Української Академії аграрних наук (УААН).

Сьогодні державне підприємство “Одеський науково-дослідний і проектний інститут землевпорядження” налічує у своєму складі понад 100 висококваліфікованих фахівців у галузі землевпорядження, геодезії, ґрунтознавства, гідромеліорації, економіки. Є в нас і нове покоління ветеранів – Є.І. Андрющишин, А.І. Барвінок, М.Т. Ободовский, К.П. Коновал, Н.П. Перегенчук та інші. І вони, і молоді колеги, що переймають їхній досвід, свято шанують традиції, початок яким було покладено їхніми попередниками, закоханими у свою професію ентузіастами та трудоголіками, яким був і Віталій Іванович Васильєв.