Стан природного середовища, в якому доводиться виживати сучасній людині, перебуває зараз у такому загрозливому стані, що обмежуватися патетичним з’ясовуванням того, як ми могли дійти до такого стану, та звертанням до гуманістичних засад співіснування з природою вже не має сенсу. Зараз у людства залишається лише один шлях і один шанс – відстояти, зберегти, врятувати все те, що ми ще здатні врятувати, пам’ятаючи при цьому, що, рятуючи природничі засади нашого біологічного різноманіття, ми в такий спосіб рятуємо самих себе. Причому дії ці мають бути конкретними, науково і техногенно виваженими, технічно і фінансово підкріпленими і довготривалими.
Екологи, та й взагалі всі науковці, які так чи інакше пов’язані з природними проблемами, вже давно відійшли від уявлення про довкілля лише як про навколишні ліси та парки, красиві ландшафти та заповідні зони. У вступному слові до Другої національної доповіді “Збереження біорізноманіття України” (2003 рік) міністр екології та природних ресурсів України Сергій Поляков наголошував, що в даному контексті йдеться про “врахування при плануванні діяльності та територій вимог щодо забезпечення максимальної просторової цілісності природних комплексів, створення природних коридорів... ведення збалансованого невиснажливого господарства в довготривалій шкалі вигод та цін; створення відповідної системи екологічного виховання, освіти, та діяльності. Принципово важливим... є наповнення новим змістом понять “якість життя” та “якість ресурсу”, врахування критеріїв здоров’я, комфорту та безпечності харчових продуктів і довкілля в суспільних шкалах цінності... І тоді наша природа, а, значить, і ми, матимемо шанс на виживання, шанс на майбутнє”.
А щоб збагнути, що приховується за словами міністра, треба знати, що вже зараз Україна, як і інші європейські країни, постали перед необхідністю будівництва централізованого Національного сховища довгострокового зберігання зародкової плазми, а також створення системи банків дублюючого зберігання носіїв спадковості, тобто насіння, вегетативних органів, пилку, тканинних культур вразливих видів природної флори та генетичних рослинних ресурсів. І цій справі слугують 56 українських ботанічних садів, дендропарків та арборетумів при сільгоспвузах і дослідних станціях.
У грудні 2001 року створено Українську асоціацію зоопарків і акваріумів, членами якої, крім Одеського, стали також Київський, Миколаївський, Рівненський та Ялтинський зоопарки і Севастопольський морський акваріум-музей. Зі статистики, яка існує з проблем збереження фауни, дізнаємося, що зараз в зооколекціях України перебуває 187 рідкісних видів фауни хребетних, 42 види з яких занесені до Червоної книги України, а 145 видів – до Червоного списку Міжнародної спілки охорони природи... Серед них 25 видів, які знаходяться під загрозою цілковитого зникнення.
Одначе відійдімо від глобальних проблем і подивимося, як вміємо розпоряджатися нашим довкіллям ми з вами, в нашому місті і краї. Розпочався курортний сезон, і мільйони людей прибувають на узбережжя, аби оздоровитися морською водою і морським повітрям. Натомість їм доводиться дихати чадними димами сотень і сотень мангалів, шашличних та інших вогнищ і печей, яких набудували в курортній зоні наші бізнесмени з дозволу нашого міського та обласного чиновництва. І вихід тут повинен бути один: рішенням міської ради всі шашличні, все, що дороджує чадні дими, негайно винести за межі приморської оздоровчої зони міста, а за рішенням облради – за межі такої ж зони на території всього нашого регіону.
Спробуйте прогулятися площею Базарною, біля пам’ятника отаману Головатому, і будь-якого вечора ви застанете там до 50-ти “собачатників” (вони самі так називають себе) з їхними вівчарками, бульдогами та іншою гавкотою. І проблема вже навіть не в тому, що робити з псами – їх, як і всіх інших тварин, треба жаліти і шанувати. Проблема в тому, що робити з величезною армією “собачатників”, тією особливою породою людей, які, нехтуючи законом, повагою до інших людей і їх безпекою, збираються в зграї, демонстративно вигулюючи своїх рексів і мопсів без намордників, без поводків і без належного контролю за їх поведінкою. Зараз в місті не існує жодного санаторію, жодної лікарні (згадаймо, як свого часу зграя псів розшматувала санітарку однієї з одеських лікарень), жодного публічного місця, де не прижилося б великої зграї величезних псів.
Нещодавно я вирішив показати своєму іногородньому знайомому меморіал 411-ї батареї. І ми були вражені, побачивши, як неподалік підводного човна жінку з малою дівчинкою оточила зграя з дванадцяти псів. І це у вранішньому, майже безлюдному парку. Одного нервового жесту цих людей, одного нервового зриву будь-кого з псів було б досить, щоб у місті на одну “псячу” трагедію стало більше. Цього разу обійшлося: ми підійшли, і зграя неохоче відійшла за кущі. Але яка трагедія може розігратися там завтра. І не лише там, а будь-де в місті, яке вже давно перетворилося у велетенську неконтрольовану псарню!
А як поводяться знахабнілі володарі незліченних “кафешок”, кожен з яких вважає своїм обов’язком виставити на вулицю всі наяві підсилювачі звуку і до другої-третьої ночі тероризувати своїм “бум-бум-бум!” кілька поближніх кварталів. І начхати він хотів на те, що в цих кварталах відпочивають люди, яким завтра йти на роботу; що там діти літні і хворі. Він – володар “кафешки”, і володар апаратури – а, отже, пуп землі. І плювати він хотів на міліцію, санепідстанцію і всю міську владу із мером включно.
А все це і є елементами отієї “якості життя”, про яку говорив міністр, все це є отим навколишнім середовищем, яке через людський та екологічний фактори стає все нещаднішим та загрозливішим по відношенню до мільйонів і мільйонів людей. І якщо сьогодні вулицями міста гуляють “тополині заметілі”, і повітря міста насичене тополиним пухом, в якому задихаються не лише тисячі алергетиків, але й здорових людей, то це не техногенна катастрофа, а прояви бездушності тих людей, які відповідають за озеленення міста і повинні знати, що тисячі тополів, висаджених на вулицях, це не лише краса, але й загроза місту.
