З Києва до Одесивін вирушив денним потягом. Сусіди по твердому вагону звернули увагу на те, що світловолосий чоловік років тридцяти у сюртуку з мідними ґудзиками не лише не говіркий, але і малорухливий – до вечора сидів, зсутулившись, біля вікна, від чаю і “розтягаїв” відмовився, а коли всі, повечерявши, почали влаштовуватися на ніч, він так і продовжував сидіти, прихиливши голову до скла, схожий на стривоженого чимось птаха. Глибокої ночі, коли всі вже спали, він дістав з парусинового саквояжа ніж і вийшов у тамбур. У чорних нічних тамбурних дверях свого відображення він не побачив, розстібнув сюртук і з єдиним запитанням до себе: «Чи дістане лезо до серця?», затиснувши ручку ножа у двох руках, вдарив себе в груди…
Звичайно ж, він усвідомлював всю банальність того, що він зробив: нещасливе кохання і, зрозуміло, самогубство…Але стільки всього накопичилося за останні київські роки! Він одержимо, каторжно працював. У Кирилівській церкві відновив сімсот п'ятдесят квадратних метрів фресок, що і цілій артілі художників було б не під силу. Він написав іконостас з центральною фігурою Богоматері. І щодня робив десятки начерків, етюдів, ескізів. Їхнім персонажем було одне обличчя, яке до запаморочення тривожило його – обличчя Еммі, як він її називав. Вона була дружиною київського мистецтвознавця Прахова, який і запросив його, випускника Академії Михайла Врубеля, розписувати церкву у Кирилові. У цій жінці, далеко не красуні, його зачіпало все: грудний голос, повільність, скрадливість мови і жестів і, головне, така здатність мовчки, не промовляючи жодного слова, розмовляти з ним! Він малював її постійно. І приносив малюнки їй у подарунок. Вона заперечливо хитала головою і повертала свої портрети йому. «Вам не подобається?» – запитував він. Вона тихо відповідала: «Ці портрети занадто гарні, щоб бути подарунком.»... «Ви не візьмете?!» – запитував він і, у черговий раз, зрозумівши, що вона портретів не прийме, вважаючи їх дорогими, він ішов і знищував їх.
Через день-два все це повторювалося. Еммі ніжно, задушевно, як ніхто, цінувала його роботи, але з самим Михайлом була холодна. Вона бачила у ньому Божий дар, а не його самого. На київських балах зовсім не помічала його! Тому іноді в якомусь отупінні він розфарбовував свое обличчя зеленою і жовтою фарбою і йшов київськими вулицями до її будинку, до неї, не звертаючи увагу на подив і вигуки вражених його виглядом, знайомих і перехожих. Коли він, з розмальованим обличчям паяца, входив до її вітальні, вона вибачалася перед присутніми, брала художника за руку і вела у ванну кімнату змивати з його обличчя ці дивні свідчення кохання... Але далі – більше. Кохання виявилося сліпим і нестримним. Його відправили до заповітної колиски мистецтв, в Італію, де він так мріяв побувати! Там на нього чекала титанічна, тривала робота з цинковими пластинами. Він зробив її за тиждень і кинувся назад, до Еммі, так і не розглянувши добре колиску мистецтв.
Києвом поповзли чутки, що він укотре заново переписує обличчя Богоматері у Кирилівській церкві, і воно все більше стає схожим на обличчя Еммі – Емілії Львівни Прахової, дами заміжньої і досить відомої. Тридцятирічний Михайло взагалі дозволяв собі речі дуже вже дивні. Щоб викликати співчуття, раптом оголосив про кончину свого батька. Одразу Михайла зібрали у дорогу, дали грошей і відправили на похорон... а через тиждень його батько, полковник, здоровий і неушкоджений приїхав до Києва, розшукував сина, який зовсім не пам'ятав про свою чудернацьку витівку!
Останнє освідчення Еммі і Михайла було не стільки бурхливим, скільки тяжким. Вона, як завжди, мовчала. Він остаточно усвідомив, що життя його закінчене, доля загублена, кинувся на вокзал і купив квиток в Одесу у вагон, в якому він вирішив покінчити із собою..
З Південною Пальміроюйого пов'язувало багато чого. Вона стала тією потужною і дороговказною пружиною, що, випрямляючись, привела Михайла в Академію мистецтв. Чотирнадцятирічним підлітком він приїхав сюди з батьком, військовим юристом. Жили вони на Софіївській. Він навчався у Першій Ришельєвській гімназії, яку закінчив через чотири роки із золотою медаллю. Займався у школі малювання товариства образотворчих мистецтв. В Одесі, у магазині Шмідта, була виставлена на продаж його копія картини Гільдербранта «Схід сонця». Коштувала вона двадцять п'ять карбованців. Він входив до артистичного кола, розпивав чаї з імпресаріо французької трупи Келлер, робив замальовки акторів аквареллю. Писав олією, і всіх захоплювали його олівцеві фантазії. Тут формувався його суперечливий характер: він був працьовитий, вивчав вісім мов, писав трактати про мистецтво Середньовіччя і кляв себе за лінощі. Він був замкнутий, його прізвисько в Одесі було Філософ, але часом він був душевно товариський, влюбливий, вважався кумиром багатьох ровесниць, але життя свого внутрішнього світу не довіряв нікому. Його максималізм поєднувався з витонченою лагідністю.
Сюди, у місто своєї юності, він і виїхав після розриву (чи останнього?) з предметом своєї пристрасті. Вбити себе у поїзді йому не вдалося. Ніж у зрадливих руках, ковзнув по грудях, глибоко їх поранивши. Зазначимо, що ця спроба була не першою. У цей час його батько в Одесі не жив, але за старою пам'яттю Михайло оселився на Софіївській, у будинку 18, у десятій квартирі. Тут його душевна криза раптом втілилася у малюнку – це був перший начерк голови Демона. Образ Демона з'явився йому, як антитеза ангельському ликові Богоматері, антитеза, яка супроводжуватиме його до кінця днів. Коли рана на грудях зажила, він писав своїй сестрі: «Настрій мій перемінний, але думаю злагодити із собою, ґрунтовно промуштрувавши себе на етюдах. А головне, всі навколо повторюють: досить обіцянок, час виконувати. Час, Час...» Потрібно було на щось жити. Йому запропонували в одеській школі малювання давати уроки за сімдесят п'ять карбованців на місяць. Він було взявся, але не витримав, все кинув, помчав до Києва, добре що чоловік його богині надовго виїхав. Але, на жаль, демонічна антитеза переслідувала його і в реальності.
Потім була Москва, Абрамцево, виставка “Мира искусств”, що нашуміла, дружба з меценатами Морозовим і Мамонтовим, одруження з оперною співачкою Забеллою…Він одужав від любові до свого ангела, який часом був йому Демоном? З Мамонтовим він повертався з Італії і писав сестрі: «1894. Березень. Завтра ми вирушаємо морем до Неаполя, звідти через Бриндізі і Пірей, Афіни і Константинополь до Одеси (де я побачу наших).» В Одесі до цього часу остаточно оселився батько, родичі. Нахлинули спогади, дев'яти прожитих з київських часів років начебто і не було, говорили про оперу Рубінштейна “Демон”, у якій на той час славився зовсім не Шаляпін, а київський співак Тартаков... І Врубель зненацька для всіх, та й для себе, брався за глину і ліпив свого нового одеського Демона...
Друг Врубеля художник Костянтин Коровін писав у своїх мемуарах про їхню зустріч у маєтку Трифановського: «Було літо. Спекотно. Ми пішли купатися на великий став у саду. Михайло Олександрович, оголений, гарна статура, і міцні м’язи цієї невисокої, навіть маленького зросту, людини робили його красивим. «Це жокей», - подумав я, а він зненацька запитав: «Ви добре їздите верхи? Я їжджу, як жокей». Я злякався: він ніби читав мої думки! «Що це у вас на грудях білі великі смуги, як шрами?» – запитав я. «Так, це шрами, - відповідав він. – Я різав себе ножем... Чи зрозумієте ви... я кохав жінку, але вона мене не кохала. Навіть кохала, але багато що заважало її розумінню мене. Я страждав від неможливості пояснити їй це, що заважає. Я страждав, але коли різав себе, страждання гамувалися...» Пізніше він розповів, що пише «Демона» і зробив малюнок своєї картини. Я впізнав одразу ж обличчя знайомої дами ...» Так, це було все те ж, фантастично змінене обличчя Емілії Львівни...
Пізніше Врубель малював Демона і в ілюстраціях до тритомника Лермонтова, які критик В. Стасов назвав «жахаючими зразками недозволенного і відразливого декадансу». Але ці зразки були для Врубеля образами з бездонної глибини неба. Вони дратували, мучили його, часом він знищував їх, заявляючи випадковим свідкам: «Все. Кінець!» Але кінця зовсім не було, аж до 1902 року, коли за зиму був створений «Демон повержений» і художник збожеволів.
Його божевілля було не менш дивним, ніж його реальне життя. Воно поєднувалося з прогресуючою сліпотою. Відомий його останній портрет поета Валерія Брюсова. Позувати художникові Брюсов приїздив до нього у клініку Усольцева у Петровському парку у Москві. Поет і художник розмовляли, і Врубель повідомив, що над ним має владу диявол, а влада ця дана дияволу тому, що художник малював у Києві Христа і Богоматір, не маючи на це благословення неба. Йому вчувалися голоси. Він вважав, що недавно його присудив до страти трибунал... Незабаром він осліп, але малювати продовжував і виконував дивовижні малюнки, якщо не відривав олівця від паперу.
Через кілька років він помер. Життя його, як життя творця, відтворене у його картинах. Біля них завжди добре думається, і вже не одне покоління, вдивляючись в лице Демона, знаходить у ньому і біль, і відкинуту пристрасть, і жаль, і фатальну невідворотність зримого світу.
