Чи помічали ви, як вже на почату червня, коли все навколо ще мало б буяти соковитою зеленню, степ раптом втрачає свою літню окрасу і на всьому – траві, листях дерев, на верхів’ях чагарників, на стебельцях польового жнива, раптом з’являються перші ознаки осінньої жовтизни, ознаки спраги і відмирання? Як з кожним спекотним літнім днем усе контрастніше брунатніють схили степових ярів, вкриваються коричневатими килимками вершини пагорбів, і навіть насичений ставковою вологою очерет сіро-жовтавими свічками запалює верховіття напівосушених плавнів.
Спрага землі... Людина вчилася втамовувати її ще відтоді, як уперше усвідомила себе “людиною від землі”, уперше осягнула ту велику премудрість селянина, що поле живе завдяки людині, а людина – завдяки полю. Відтак: заводнені чеки рисових плантацій, поливні поля і “насичувальні”, обводнювальні канали; примітивні лійки та поливальні відра городників – і грандіозні проекти зрошувальних систем...
Хто не пам’ятає, як у сімдесяті на Одещині з’являється Татарбунарська зрошувальна система, і скільки радості, скільки надій покладали ми тоді на життєдайну дунайську воду, яку готові були підводити мало не до кожного клаптика випалених буджацьких степів. І перші переможні рапорти. Ще б пак: стоцентнерні врожаї кукурудзи! На полях росте те, що ніколи в цих місцях не росло. Проблему обводнення українських степів вирішено... Тобто, майже вирішено.
Й ось уже з велетенського лиману Сасик відкачують усю морську воду, натомість закачують прісну, дунайську. Ще одне мудре, майже геніальне рішення: велетенські природні морські лимани ми перетворюємо на природні водосховища прісної поливної води. І вже створюються проекти каналу: Дунай – Дністер, Дунай – Дністер – Південний Буг. І нарешті в планах чергової п’ятирічки чергова грандіозна будова віку: канал Дунай – Дніпро... Внаслідок появи якого дунайська вода через надскладну систему гідрологічних споруд мала напоїти увесь український степ, аж до Дніпра. А вже дають добро на будівництво каналу Дністер – Тилігул.
Так от, автор цих рядків був одним із перших, хто на сторінках найвпливовіших на той час газет “Радянська Україна” (орган ЦК КПУ), “Літературна Україна”, журнал “Прапор” та низки інших газет рішуче виступив проти будівництва каналів Дунай - Дніпро, та Дністер – Тилігул, проти ряду інших екологічно небезпечних проектів: статті “Канал Дунай – Дніпро. Чи доцільно?”. “Екологічні тривоги Дністра”, “Перед судом нащадків”. А потім та ж “Радянська Україна” друкувала відгуки Державного комітету по охороні природи, в якому мовилося, що “В статті “Екологічні тривоги Дністра” абсолютно справедливо підкреслювалася гостра необхідність еколого-економічного обгрунтування всієї господарської діяльності в дністровському басейні”; і Мінводгоспу УРСР та Інституту гідробіології АН УРСР; і створювалися додаткові експертні групи та проводилися експертизи “проектів віку”... З’являлися виступи інших авторів, фахівців.
Що ж відбувалося? Чому це мені раптом так забаглося завадити “поїльникам” українських степів? Коли, спустивши в море солону морську воду, наші “каналізатори” почали закачувати в Сасик прісну Дунайську, я, як очевидець цієї акції, поставив головному інженерові одне-єдине запитання: “Так, морську воду ви викачали, але ж на дні залишається кількаметрова товща тисячами років просоленого мулу і так само товща просолених берегів. Невже ви не розумієте, що після першого ж шторму на лимані, замість прісної води ви матимете напівморську солянку? Тим паче, що море з’єднане з лиманом ще й підземними артеріями. І потім, ви знаєте, який хімічний склад дунайської води?” І він, збагрянівши, відповів: “Ти що найрозумніший?! На цей проект знаєш які люди “добро” давали!”
Які люди давали на нього “добро”, ми всі побачили вже через три-чотири роки, коли щедро поливані (досить часто без належного дотримання норм) поля почали вкриватися соляною кіркою, а голови колгоспів та агрономи хапалися за голови, не знаючи, що робити. Вже працюючи над статтею, я попросив одну з лабораторій зробити аналіз дунайської води. І вони сказали, що це вже власне й не вода, а якась насичена всіма елементами таблиці Менделєєва та всіма можливими домішками рідина. “А що ви хочете, - сказали вони – Дунай – це ж каналізаційна труба Європи!” І тепер я з жахом думаю, що сталося б з нашими степами, з екологією краю, якби вітчизняні “каналізаційники” та зуміли здійснити свої вбивчі плани-проекти.
Навіть потерпаючи від спраги, земля не терпить наруги над собою. Погляньте на наші лісосмуги. Десятиліттями діди й батьки наші насаджували їх, аби рятувати степи від суховіїв, від пилових бур. Що з ними тепер? Та більша половина всіх лісосмуг в Одеській, Миколаївській, Херсонській областях уже майже винищена. Тому що сокир у нас вистачає, а розуму та господарності для того, щоб підсадити лісосмуги, доглянути їх, берегти – бракує.
А скільки річок і струмків гине на наших очах. Пригадую, як, стоячи на березі відмираючого Тилігула, місцевий агроном казав мені: “А які джерела тут били! Он там – джерело, і трохи далі поблизу старого кар’єра, і по той бік річечки... Яка там вода була!” “Де ж ці джерела зараз?” “Позамулювалися”. “Чому ж не розчистите, поки ще пам’ятаєте, де вони били?” “Мені що, більше всіх треба?” І це каже агроном!
А скільки доброго могли б зробити наші школярі та студенти, якби уроки любові до рідної природи та практичні заняття з екології вчителі проводили, рятуючи замулені джерела, розчищаючи русла струмків, які живлять місцеву річечку, обсаджуючи струмки та береги річок деревами. Погляньте, скільки у нас тисяч гектарів всіляких розкошланих стихіями схилів долин, урвищ, непридатних для оранки пустищ...
У моєму родинному альбомі зберігається фотокарта: наш перший курс університетського філфаку (а потім і другий, третій) засаджує деревами якийсь пустир, на якому ще подекуди видніються купи сміття і якихось звалищ. Самому не віриться, що це той пустир, на якому красується зараз наш аркадійський парк Перемоги. На жаль, не пам’ятаю, які саме дерева я посадив. Втім, там усі дерева мої, це мій парк, мого курсу, наших дітей і онуків. Це наш зримий слід на землі. А скількох подібних парків, гаїв та лісів чекає–не дочекається наша спрагла степова земля!
