Сьогодні ми продовжуємо розмову про основи екологічної етики, про екологічні заповіді наших предків, екологічні традиції і канони різних релігій та вірувань.
Сам термін “екологія” з’явився в нашій літературі, в науковій термінології та спілкуванні досить пізно: в 1866 році його ввів німецький зоолог та природничий філософ Ернст Геккель (1813 – 1919). Екологією він пропонував називати біологічну науку, що покликана досліджувати і всебічно вивчати взаємини між людським, та й взагалі будь-яким, організмом і довкіллям, із середовищем його виживання. Ще й на початку ХХ століття екологія сприймалася лише як одне з відгалуджень біології, один із його напрямів, який в очах багатьох традиційних біологів не мав ні самостійного значення, ні особливих перспектив.
По-справжньому про неї заговорили лише тоді, коли нарешті усвідомили, що взаєминам із навколишнім середовищем завдають прикрощів не лише нерозгадані прояви та примхи природи, але й ми самі. Коли, роззирнувшись, ми побачили, що внаслідок нашої діяльності поля перестають бути родючими, річки забруднюються і міліють, повітря над фабричними містами починає нагадувати повітря у “накуреному” шинку, а степи і ліси, які ще вчора були “залюднені” звіром, сьогодні почали впадати в запустіння. Й ось тоді ми почали пригадувати, що, очевидно, недарма наші предки так обожнювали природу, поклоняючись “господареві лісу” медведеві, вводячи в родові тотеми вовка, оленя, тура... І що майже в кожному селі поклонялися святому джерелу, дубові-заступникові, матері-калині, овіяній легендами скелі; горі, що височіє в далині, і на якій, за переказами, було древнє городище, котре рятувало населення всіх навколишніх сіл під час нападу кочівників.
І ми почали розуміти, що коли на іконі зображено, як Серафим Саровський дає зголоднілому ведмедеві, що прибився до його пристановища, шматок хліба – то за цим приховується глибокий етичний заклик до єднання з природою. І пригадуємо, що Бог піклується “о всякой твари”, про яку маємо піклуватися й ми з вами, бо ж мудро мовиться в Екклезиастах: “Нема над твариною вищості людям, - марнота”. А яких глибинних норм людської моралі сягає земна і божа заповідь: “Вмирати зібрався – а хліб сій!”, і що навіть напередодні Судного дня людина має поводитися з належною людині гідністю, мовлено ж бо пророком Мухаммедом” “Якщо прийде Судний день, а на долоні в тебе буде паросточок пальми, ти повинен посадити її. Навіть коли буде втрачено будь-яку надію, посадка повинна продовжуватися...”
А згадаймо, як наші предки, а подекуди ще й сьогоденні мисливці: ескімоси, нанайці, латиноамериканські індіанці, перш ніж вдаватися до полювання чи риболовлі, звертаються до духів тварин гір і лісів з молитвами, в яких запевняють, що до полювання вони вдаються не з жадібності, а з нагальної потреби; і що вони ніколи не винищуватимуть рибу, звіра чи рослини понад міру, бо у природи вони ніколи не беруть більше, ніж треба, а коли вже беруть, що питаються дозволу.
Хтось може заперечити, що все це, мовляв, прояви язичництва, “поганства”. Не варто поспішати з висновками. Навіть коли людина, вийшовши на полювання, змушена вбивати тварину, аби прогодувати себе і свою сім’ю, вона повинна залишатися людиною, людяною, гуманною... не втрачаючи поваги до звіра, на якого полює, не винищуючи молодняк, який не здатен ні захистити себе, ні врятуватися втечею; не розорюючи гнізд та лежбищ. Хіба ж не в такому ставленні до природи пращури наші закладали основи екологічного виховання: екологічної етики поведінки людини в колі живої природи?
У другій половині 80-х років тепер уже минулого століття екологи остаточно утвердилися в думці, що не можна зберегти унікальні заповідні зони рослинного і тваринного світу, якщо замикати їх лише в досить обмежених у просторі заповідниках. Й ось тоді прийшло усвідомлення того, що слід створювати екологічні мережі – краю, країни, Європи (чи будь-якого іншого континенту), і що крім отих масовано збережених заповідників, екологічних ядер,повинні існувати ще й екологічні коридорита так звані екологічні буферні зони.Дозволю собі зупинитися на цьому докладніше, оскільки знання самої структури екологічної мережі дозволяє вчителеві, активістові екологічного руху, просто любителеві природи виразніше усвідомити саму систему збереження флори і фауни.
Поворотним у цій справі став 1993 рік, коли зібравшись в Маастріхті на міжнародну конференцію з питань охорони довкілля, група голландських фахівців запропонувала створити Європейську екологічну мережу (ЄЕМ), потрактовуючи при цьому програму створення цієї мережі як невід’ємну складову частину Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Тієї стратегії, яка згодом, уже 1995 року, була ухвалена в Софії, на конференції міністрів з охорони навколишнього середовища європейських країн.
А тепер коротко про терміни. Екологічне ядростановить собою малозмінену, екологічно цінну та значну за розмірами територію, яка, як правило, має природоохоронний статус. Основним його завданням залишається збереження біологічного та ландшафтного різноманіття на еталонних природних ділянках та підтримання екологічного балансу в регіоні. Але екологічні ядра повинні з’єднуватися між собою екологічними коридорами– тобто смугами чи масивами відносно малозмінених, відновлених чи штучно створених природних ландшафтів. Здебільшого в ролі таких коридорів виступають долини річок, водосховища, природні чи штучні озера та болота, лісові масиви або штучні лісосмуги, а подекуди навіть меліоративні канали.
А вже з метою запобігання негативного впливу на ці комплекси – на екологічні ядра та коридори – людської діяльності, формуються буферні зони, тобто території, господарювання в яких є суворо регульованим і достоту обмеженим. Там не повинно з’являтися об’єктів, які забруднюють довкілля шкідливими викидами в повітря та в грунт, лякають тварин і птаство, заважаючи їхньому гніздів’ю: наприклад, аеродроми, які неминуче вносять дискомфорт в цикли відновлення живої природи, або військові полігони, значні автодорожні бази... Втім, до цієї розмови ми ще повернемося...
