...В останній липневий день на сцені одеського ТЮГу йшла вистава поточного репертуару. А потім у внутрішньому дворику театру зібралися актори відзначити (чим Бог послав!) закриття театрального сезону. І відбувся, без відриву від застілля, не менш традиційний для таких подій капусник. То і що ж з того, запитає умудрений театрал. Театрів у нас багато, і сезони завершуються кожного літа. Та й авторові цих рядків, мабуть, з обов’язку професії і дружби з різними театральними людьми, не вперше опинятися в такій компанії...
Ваша правда, читачу, – все так. І все ж, все ж! Буквально так, як у фільмі Микити Михалкова «Рідня»: все окремо звично, все по кожному епізоду – зазвичай, а ось у цілому – щось, на перший погляд, невловиме, особливо приваблює.
Ну, насамперед. Вистава «Божі корівки повертаються» у Театрі юного глядача цього разу призначався виключно дорослій аудиторії – тій, яка старша 21 року. І незважаючи на немилосердну спеку і відсутність кондиціонера, зал зовсім не був порожнім: хоча вільні місця і залишалися, але було їх, на заздрість іншим «патріархальним» театрам, раз-два і край. І актори не приховували власного інтересу і задоволення як від ролей своїх, так і від постановки в цілому. І, хоча виставі від роду, тобто від дня прем'єри, вже півроку – і букетів вистачало, і режисера разом з художником викликали до рампи, щоб влаштувати їм овацію.
Приємно, скажете ви? Звичайно.
Перекидаючись перед початком вистави «парою слів» із заслуженим художником України Миколою Вилкуном, я почув від нього:
– А ти знаєш, старий, адже у нас ця вистава справжньою подією стала!
Через дві з половиною години мені залишалося лише чесно підтвердити сказане. І справді, подія! Починаючи, як «чорнуха передміленіумної епохи», що набила оскому, постановка стараннями і талантом режисера виявилася високою трагедією, яка мимоволі викликає в пам'яті класику – горьківське «На дні». Аскетичність, або навіть деякий декларативний примітивізм (не плутати з примітивністю!) сценографії сприймалися вже як засіб досягнення точності і вивіреності художнього вирішення. А органіка виконавців – Юлії Пляшкової, Сергія Юркова, Ігора Коршунова, Ігора Тильтикова – не підлягала сумніву. Що, як на мене – щонайперше свідчення акторської майстерності. Та й недарма ж, мабуть, тюгівські артисти – практично нарозхват і в постановках інших театрів. Коршунов – Хома Брут у нашумілому «Вії» у Російському, плюс в антрепризах; Юрков голосно і ґрунтовно заявив про себе в трупі заслуженого артиста України В. Басселя; Пляшкова – «своя людина» у творчих проектах заслуженого діяча мистецтв України Ганни Чорнобродської. І цей перелік не претендує на повноту...
Завидно, скажете ви? Звичайно. Тільки ось саме собою все так скластися, мабуть, не може. Потрібна «ракета-носій».
У ТЮГу “ракетою-носієм”, схоже, виявився тандем у складі головного режисера, заслуженого артиста України Володимира Наумцева і нового директора Валерія Левченка. Чого вже тільки не говорили про Наумцева за останні роки: і час його відійшов, і характер у нього не цукор, і звичками шкідливими фору іншому дасть. Про Левченка «з боку» теж чути можна було не тільки компліменти. Але, вибачте, дуже не хочеться пліток. Навіть таких неодмінних для театрального середовища. Зате у наявності інше: Його Величність Результат.
Навіть неозброєним оком можна помітити: тандем Наумцев – Левченко заснований на взаємній довірі і на обопільній зацікавленості у творчості. І, чесно кажучи, (ось воно, незвичне і рідкісне для театрального життя явище!) – просто обеззброює та щирість, з якою говорять про худрука і директора актори. Не на зборах, де ведеться стенограма, говорять, а в кулуарах. У курилках. У приватному спілкуванні. Актори, які одержують мізерні зарплати і не одержують почесних звань, виявляються задоволеними людьми! Задоволені тим, що в них є віра у своїх керівників, тим, що, при усіх витратах, мають можливість працювати до знемоги, але на благо власному покликанню. Задоволені, нарешті, тим, що ні головреж, ні директор не «застебнуті на всі ґудзики», і з Володимиром Михайловичем Наумцевим цілком можна без субординації перекурити, а Валерій Семенович Левченко візьме в руки гітару і дуже навіть по-свійському заспіває.
...Був такий директор у московському театрі імені Міськради при головному режисерові Юрію Олександровичу Завадському – Лев Федорович Лосєв. Так і знали тоді всі: у театрі Міськради є справжній, без «підхалімажних» перебільшень, батько рідний і друг надійний... Як не згадати хрестоматійну формулу великого Ейзенштейна з його програмного трактату «Монтаж атракціонів»: «У справжньому мистецтві 1+1 – це вже не сума, а добуток». І математичним добутком, як з'ясовується, можна перевірити твір мистецтва!
Ах, так, – а що ж ТЮГи, які покликані являти собою, за логікою речей, якісь напіватавістичні рудименти часів Надії Крупської та Антона Макаренка? У тій же Москві Театр юного глядача на чолі із надмодними у театральному світі Генрієтою Яновською і Камою Гінкасом давно вже працює, в основному, на дорослу аудиторію. Центральний дитячий театр став Академічним молодіжним, і потрапити туди часом не менш проблематично, ніж, скажімо, до «Сучасника».
Проте, з Тріумфальної площі і Трьохпрудного провулка у Москві повернімося на Грецьку вулицю в Одесі.
І тут, здається, грядуть зміни. Цілком можливо, що до свого 75-річчя, нинішньої осені, театр змінить назву, а з нею і, частково, профіль. Завзято говорять про впровадження конкретно прийнятного для даних умов продюсерського начала. Особливо обережні і далекоглядні задумуються: а чи не кане при цьому в Лету вікова пенсійна пільга, передбачена для тих, хто зайнятий педагогічною діяльністю? Адже ТЮГ у нинішньому вигляді підпадає під дію цього нормативного акту, а зміниться статус – і що тоді? Нехай і не піде зі сцени, припустімо, 45-літній актор, який набрав потрібний педстаж , – але можливість одержувати пенсію для нього як надбавку до зарплати – незайве! Крім того, якщо і справді з'явиться продюсер, – чи не пропаде нехай і невелика, але постійна й від того надійна сума у щомісячній відомості на зарплату? Творчість – воно, звичайно, первинне, але їсти теж хочеться завжди.
Подивимося. Всьому свій час. А поки що...
Поки ж що одеський ТЮГ пішов у відпустку. І, що, на мою думку, найголовніше – у доброму настрої.
