Чепурна хатинка на розі вулиць приваблює своєю затишністю та розмаїттям квітів навколо неї. Весело всміхаються білі голівки ромашок, пломеніють майори. От тільки господиня цієї оселі сумна та невесела. Болить незаживлена на серці рана, ятрять душу спогади, а хворі ноги самі несуть до хвіртки: чи не з’явиться на дорозі знайома постать?
Він не приїхав ні вчора, ні сьогодні... А тепер вже не побачаться ніколи...
...У широких степах Херсонщини загубилось невелике село Олександрівка. Тут, у цьому мальовничому місці, проходило дитинство Віри Панасенко. Вони з братом любили займатися нехитрими домашніми справами, гратися з друзями, а вечорами – ділилися з татом і мамою враженнями від побаченого, почутого, зробленого.
Та розмірений ритм життя перервала війна. Рідну домівку довелось залишити назавжди.
У сорок п’ятому сім’я опинилась далеко від України. Там Віра і знайшла свою долю. Павло Присуха жив з ними в одному будинку. Родом був з Одещини. Після одруження Павло запропонував Вірі перебратися на батьківщину, де пройшло його дитинство, де залишились рідні. Незабаром молоде подружжя оселилось в Одесі, на Пересипу. Влаштувавшись на роботу, зразу ж почали будувати власний дім. А як же!.. Тут житиме їхня майбутня дитина, тут пануватимуть любов і злагода.
Лелека не забарився: у квітні п’ятдесят четвертого Віра Мартиянівна народила сина Віктора. Як любила, як оберігала жінка своє єдине дитя! Усе найкраще віддавалося йому, рідній кровиночці...
Добудували будинок, обзавелись меблями, усіляким домашнім скарбом. Обоє працювали. На життя вистачало.
Так і не помітили, як син став дорослим, одружився. Незабаром подарував онучку – Оленку, а трохи згодом – і Русланчика.
Лихо прийшло несподівано – в результаті нещасного випадку на заводі загинув чоловік.
Ставши вдовою, не відчула підтримки від сина: іноді навідувався (хоча жив за декілька трамвайних зупинок) та подовгу не затримувався. Чорна смуга в житті жінки не минала. Від отруєння померла онучка. Горе зазвичай зближує людей, а сім’ю Присух воно віддалило ще більше. Син тепер з’являвся на батьківському подвір’ї все рідше. А якщо приходив, то все похмурий, мовчазний. Повабило самітню жінку до сусідів: дружна сім’я Куделків допомагала відтанути згорьованій душі. А згодом запросили з’їздити до родичів у Олександрівку Любашівського району. Віра Мартиянівна зразу ж згадала своє рідне село з такою ж назвою, батьків, чоловіка...
І таки поїхала, не знаючи, що це знак долі. Андрій Куделко, батько одеських сусідів, теж вдівець, радо приймав гостей. А син з трьома братами зробили все для зближення тата з доброю та самотньою жінкою. З часом Віра Мартиянівна перебралася в село. Хату із зручностями залишила вже дорослому онукові: хай дитина має житло. Сама ж непосидюча і роботяща за вдачею, не цуралась будь-якої справи. Сільськими гостинцями наділяла і сина, і чоловікових дітей. Онуків теж не ділила на своїх та чужих: до всіх з душею та любов’ю ставилась.
Через дев’ять років захворів і помер чоловік.
Син одразу ж запропонував матері: “Повертайся додому. Тут чужі люди, нікому допомогти. А як захворієш?” І мати послухала дорослу дитину. Зібрала пожитки, вирощений на городі врожай – і знову на Пересип. Але, виявилось, що на неї там не чекали. Онук так “зрадів” поверненню бабусі, що з друзями гуляв мало не до ранку. А потім щоночі гуркотіла музика, пили і палили невідомо що. Спроби втрутитись, попросити спокою, для старенької закінчились злим: “Ненавиджу!”
За що? За недоспані ночі? За побудовану хату? За добро і любов? З відчаю жінка захворіла, та ніхто не навідався, не запитав що болить. Потурбувався син покійного Андрія. Забрав до себе, доглядали з сім’єю і втішали, як могли. Рідні ж і не згадали про неї. Тож, одужавши, вирішила повернутись у село. В Андрійову хату піти не могла, бо її вже продали. Слава Богу, добросердечні сільчани, Леонід і Зіна Підгорні, запропонували оселитись у маленькому порожньому будиночку, де й зараз мешкає наша героїня.
Коли в селі дізнались про її біду, то, хто що мав принесли, аби підтримати у скруті. Зробили невеличкий ремонт. Сільрада допомогла з паливом. Так і зимувала бабуся Віра у цій хатині. Щодня виглядала сина, чекала: може, приїде, втішить і пригорне. Не приїхав, не згадав.
Одного разу зателефонував Андріїв син і сповістив, що помер її Віктор. Найняла машину і вирушила в ніч до Одеси. Ледве встигла попрощатись з дитиною. Плакала, вірила і не вірила. Але ніхто не підтримав, не підійшов, не пожалів.
Так і живе Віра Мартиянівна четвертий рік на околиці Олександрівки. Ноги не хочуть ходити, серце болить, але жінка змушує себе облаштовувати обійстя. Не забувають її Андрієві сини: Павло привіз холодильник, заїжджають і Шура, і Коля, і Вітя, провідують. Дах відремонтували. Сусіди теж допомагають. Та здригається кожного разу серце, стискається від болю, коли загуркоче машина, чи стукне у шибку вітер. Може, онук приїхав?
А перед очима його перекошене від злості обличчя: “Я тебе ненавиджу!”
