>Віктора Івановича Козюру знаю, либонь, років… Ще з того часу, коли він, студент філологічного факультету Одеського університету імені Мечникова, був активним гуртківцем-дослідником сучасної новели під батьківським керівництвом Василя Васильовича Фащенка, затятим футболістом, позаштатним кореспондентом обласного радіо.

Здобувши філологічну освіту, Віктор Козюра пішов обраною раз і назавжди стежкою – стежкою журналіста, хоча міг стати і літературним критиком, і новелістом, і добрим футболістом (у підлітковому віці грав півзахисником у команді колгоспу ім. Татарбунарського повстання). Шанувальники футболу середнього віку пам’ятають команду, яку виплекав відомий господарник Василь Захарович Тур. Віктор Іванович Козюра неодноразово робив радіопередачі про цього чудового керівника, писав до газет, і любить про нього розповідати.

У Василя Захаровича Тура був гігантський колгосп. Майже 20 тисяч га землі. Три населені пункти (зокрема й Татарбунари), автогараж на 150 утеплених боксів, стільки ж тракторів і комбайнів.

…Василь Захарович знав кожного із кількох тисяч працівників на ймення та по батькові.

У селі Борисівці жив один чоловік. Звали його Петря.

Одного разу зустрічає його Тур.

– Здоров будь, Петря. Чому сумний та невеселий?

– Мей, Василю Захаровичу, – мішаниною слів молдавських, українських, російських заговорив Петря. – Якщо щиро, набридло бути старшим куди пошлють. Посилають куди завгодно, правда, трудодень записують. Василю Захаровичу, якщо вже ми зустрілися, то буде до тебе прохання, дай мені таку роботу, щоб я сам собі був господарем.

Василь Захарович на мить задумався.

– Гаразд, Петря, якраз починаємо прокладати нову дорогу до Борисівки. Тут, при в’їзді, поставимо шлагбаум, навіс від сонця. А ти будеш вести облік самосвалів, що возитимуть щебінь, пісок, асфальт. Згода?

– Не сумнівайся, Василю Захаровичу, гей-мей. Петря впорається!

– Ну, то як? Впорався він?

– Ще й як. По-перше, дорогу проклали набагато швидше, аніж планували. По-друге, жоден самосвал не звернув з вантажем кудись «наліво». По-третє, Петря, набувши досвіду, став добрячим обліковцем.

Якось приходить Віктор Козюра на роботу рано-вранці (він у нас в «Одеських вістях» жайворонок) та й каже, що в суботу їздив до Зінаїди Гришко.

– За дорученням газети? – запитую.

– Доручення такого мені ніхто не давав, але Зінаїда Гришко зателефонувала, попросила приїхати.

– І ти залишив онука і поїхав? Міг би і в робочий день, за відрядженням.

– Ти розумієш вона просила, ми разом починали: Зінаїда Михайлівна – як керівник господарства, я – як журналіст. Давно вже не бачилися…

Слід сказати, що Віктор Іванович неодноразово робив радіопередачі із села Златоустового Березівського району, де агрофірмою «Маяк» керує знана усій Україні дуже симпатична жінка. Та й до газети про неї час від часу пише.

Слід сказати читачам, що Віктор Іванович Козюра – завідувач відділу інформації та спорту в «Одеських вістях», і йому необов’язково писати нариси, проблемні статті, але душа його відкрита людям, він любить своїх героїв, і вони відповідають йому взаємністю.

Дуже часто головний редактор говорить на літучці:

– Телефонували з району, просили: пришліть до нас Віктора Козюру, давно його не бачили.

І Віктор Іванович знаходить «віконце» у своїй повсякденній роботі, сідає в машину, автобус, на поїзд…