АНТСЬКИЙ (ПРАУКРАЇНСЬКИЙ) ПОЛКОВОДЕЦЬ, ВОЖДЬ АНТІВ-ПРАУКРАЇНЦІВ.
Прагнучи протистояти постійному натискові готів, візантійські імператори досить часто зверталися до князів східно-слов’янських племен, які входили до Антського союзу, з пропозицією переходити до них на службу разом зі своїми воїнськими дружинами. І декотрі, справді, переходили, що засвідчено хроніками, завдяки яким дізнаємося, що кілька знаних антів стало уславленими полководцями та державними діячами Візантійської імперії. Саме до них належав і відомий полководець Хільбудій.
Виходячи з тих відомостей, які маємо, завдяки існуванню «Таємної історії» хроніста Прокопія Кесарійського, автора праці «Війна з готами», можна припустити, що Хільбудій належав до одного з князівських родів східних слов’ян – праукраїнців. Яким чином і коли саме він виявився на службі у візантійського імператора – невідомо. Але знаємо, що тривалий час він командував одним із візантійських корпусів. Поступово, своїм талантом і відданістю, Хільбудій зажив собі такої слави, що в 531 році імператор Юстиніан (527 – 565) призначив його командуючим всіма військами імперії у підкореній Фракії, тобто фактичним правителем Фракійської провінції. І призначення це треба вважати невипадковим, оскільки на той час Хільбудій уже мав титул претора і вважався особою «близькою до імператорського двору».
У Прокопія Кесарійського, котрий був придворним хроністом імператора Юстиніана, про це призначення мовиться так: «На четвертому році свого самодержавного правління імператор призначив цього Хільбудія правителем провінції Фракія, поставив його охороняти річку Істр (Дунай), наказавши пильнувати, щоб варвари, які жили там, не переходили через ріку».
Оповідь про Хільбудія нагадує дослідникам епізоди з літописного буття полянського князя Кия. Висловлюється навіть припущення, що під іменем Хільбудія приховується Кий. По-перше, саме він, згідно з «Повістю врем’яних літ», побував з візитом у якогось безіменного візантійського правителя, а по-друге, Кий теж пробував колонізувати гирло Дунаю. Одначе цих тотожностей, чи подібностей замало, щоб розвіювати легенду про полководця Хільбудія.
Хтозна, можливо, з часом, не лише Візантійська імперія, але й наші пращури мали б в особі Хільбудія талановитого полководця, досвідченого царя, вождя міжплемінного слов’янського союзу. Проте доля складалася так, що, замість цього, тривалий час йому доводилося захищати дунайське порубіжжя Візантійської імперії від нападів його ж таки співвітчизників – слов’ян. Про те, в яких умовах випало діяти полководцеві Хільбудію, можемо судити зі свідчень того ж таки хроніста Прокопія, який говорить: «Відтоді, як Юстиніан прийняв владу над Римською імперією, гуни, слов’яни та анти здійснюють майже щоденні напади на Іллірію і всю Фракію, від Іонійської затоки (Адріатичного моря) до передмість (столиці) Візантії».
З того ж таки літопису дізнаємося, що слов’янські загони досить легко здобували славетні укріплення, засновані на кордонах імперії, а загони кінноти перемагали війська імператора у боях, що відбувалися у відкритому полі.
Мабуть, не дуже насичену фактами історію Хільбудія ми й могли б закінчити повідомленням про загибель його в одній із цих битв. Одначе вона мала своє досить несподіване продовження. Слава Хільбудія серед праукраїнців була такою, що – за повідомленням того ж таки Прокопія, – на батьківщині полководця, тобто на території сучасної України, з’являється якийсь хоробрий воїн і завзятий авантюрист, котрий оголошує, що насправді Хільбудій не загинув, а повернувся на свою Слов’янію, і що саме він – і є той, справжній Хільбудій, якого візантійці чомусь оголосили загиблим у битві. До речі, завдяки цьому повідомленню Прокопія, світ дізнався, що ім’я Хільбудій – не грецьке, а слов’янське (антське).
Поява самозванця призвела до того, що при дворі Юстиніана занервували: то все ж таки, запитували себе придворні, та й сам імператор: загинув наш полководець Хільбудій, чи, може, потрапив (за однією з версій) у полон, а згодом повернувся на батьківщину, щоб збирати армію та створювати свою, власну могутню імперію, суперницю Візантії?
Аби остаточно з’ясувати, що ж насправді відбувається, Юстиніан надіслав до вождя антів своїх послів. При цьому візантійці повелися досить мудро. Замість того, щоб викривати Лжехільбудія та вимагати його покарання, вони, навпаки, почали шукати зближення з антами. Дійшло до того, що від імені імператора вони запропонували антам переселитися на пониззя Дунаю, взявши собі за центральне місто Турріс – давнє городище, яке візантійці змушені були кинути напризволяще, оскільки слов’яни безперервно нападали на нього. В такий спосіб візантійці сподівалися отримати надійних союзників, які захищали б подунайські кордони імперії і від своїх братів-слов’ян і, взагалі, від орд будь-яких варварів.
Анти (очевидно, йдеться не про всіх антів, а про одне з племен цього союзу), справді, погодилися переселитися на Дунай, але за умови, що імператор Юстиніан призначить начальником цієї території Хільбудія, тобто, слід вважати, Лжехільбудія. “Імператор Юстиніан, – пише Прокопій з Кесарії, – погодився подарувати їм це місто й оточуючу його область, оскільки вона віддавна належала римлянам, обіцяючи, що житиме з ними (антами) в мирі і дасть їм багато грошей, аби лиш вони поклялися оберігати мир і завжди виступати проти гунів (авар), якщо ті захотять здійснити напад на Римську імперію. Варвари все це вислухали (від послів Юстиніана – Б.С.), схвалили й обіцяли зробити все це, якщо він відновить на посаді начальника римського вождя Хільбудія...”
Тобто слід розуміти так, що анти погоджувалися на те, щоб сформувати гарнізон Турріса й охороняти придунайські кордони Римської імперії, але за умови, що імператор визнає того, кого римляни вважають Лжехільбудієм, – за істинного Хільбудія і поновить його на посаді претора. Посли і сам імператор були поставлені в досить делікатне становище: визнати – означає піти проти реальних фактів, проти своїх переконань; не визнати – зіпсуєш взаємини з антами, втратиш союзників і піддаш небезпеці далекі подунайські кордони імперії.
З цілковитою впевненістю можу стверджувати, що певні гарантії керівники антського союзу все ж таки отримали. Ні, Прокопій Кесарійський не говорить цього, проте існують опосередковані свідчення й існує логіка подій. Відомо, що після цих переговорів анти зібрали віче, обрали Хільбудія своїм вождем і відрядили його з загоном війська до імператора. Зрозуміло, що якби відповідних гарантій не існувало, на цей візит до Риму Хільбудій ІІ (назвемо його так) не зважився б.
Як склалася подальша доля цього Хільбудія Другого, ми не знаємо, оскільки не знав цього і сам Прокопій. А шкода. Тим паче, що деякі епізоди з його життя перегукуються з епізодами, пов’язаними з життям київського князя Кия, до долі якого ми ще повернемося. Хоча достатніх, науково обгрунтованих підстав для ототожнення їх не існує.
До речі, після 550 року на історичній арені з’являється й інший антський вождь – Мезамир. На той час війська Антського союзу вже здійснили кілька походів на Візантію і своїми гучними перемогами на Балканах здобули собі славу й у тодішньому політичному світі, і, ясна річ, серед істориків-хроністів. Так, відомо, що в 551 році війська праукраїнців, під командуванням Мезамира, зуміли пройти за Довгі Стіни, тобто за могутню систему укріплень, якими візантійці прикривали свою столицю на відстані денного переходу кінноти від її фортеці. Ситуація була настільки складною, що візантійський полководець Велізарій змушений був кидати в бій особисту гвардію імператора та ополчення, сформоване з сенаторів і їхніх охоронців, мобілізувавши для цього всіх коней з імператорських стаєнь та іподрому.
Та, поки воїни князя Мезамира здобували собі славу на візантійських полях битв, над землями самих антів нависла загроза аварського нашестя. Шлях на Слов’янію аварам показав ще візантійський імператор Тиверій Костянтин. Як засвідчує історик Менандр, це він звелів підвладному йому аварському хану Баяну, з 60-ма тисячами кіннотників, переправитися на візантійських кораблях з кавказького узбережжя і напасти на праукраїнців, щоб у такий спосіб не допустити їх походу на Візантію.
Від нападу на Константинополь відволікти праукраїнців аварам врешті-решт вдалося, одначе якогось вирішального значення для долі й аварського каганату, й антів-праукраїнців цей похід не мав. А за правління князя Мезамира землі праукраїнців навіть перетворилися на надійний військовий форпост, що покликаний був зупиняти просування аварів та союзних їм ординців на захід, у глибину Європи. І подеколи вже ставалося так, що воїнські загони праукраїнців виступали в ролі союзників візантійців (ромеїв) у їхній боротьбі проти аварів та болгар.
Повернувшись із походу, князь Мезамир переконався, що вивідники не помиляться: авари вже навально підступають до його землі. Що він міг вдіяти в цій ситуації? Союзних військ під рукою в нього не було. З візантійцями взаємини зіпсовано. Часу на військові приготування нема. Навіть не маючи змоги дати своєму стомленому війську перепочинок, а лише поповнивши його ополченцями, Мезамир змушений був виступити назустріч ворогові.
Подробиць того, як саме загинув цей князь і полководець, дослідники не знають. Проте з давніх хронік відомо, що під час цього нашестя він виявив себе талановитим полководцем і здобув кілька переконливих перемог над аварами. Розуміючи, що в бою Мезамира йому не здолати, аварський хан вдався до традиційного засобу – до підкупу. Хтось там, із наближених до князя, спокусився на багатства. Завдяки їхній зраді, аварам якимось чином вдалося захопити Мезамира в полон і стратити.
Проте загибель цього князя не призвела до цілковитого підкорення України аварами, бо й цього разу нашим пращурам вдалося вистояти. Інша річ, що загалом війни з аварами підірвали могуть Антського військово-племінного союзу, а згодом призвели і до його розпаду. Востаннє в працях візантійських істориків цей союз згадується на початку VII століття. Надалі вони повідомляють лише про слов’ян, уникаючи терміну «анти». Проте для нас, українців, особливого значення зміна цих термінів не має: і літописні анти, і літописні слов’яни, котрі ще в ті далекі віки захищали від чужинців землі обабіч Дніпра, були праукраїнцями. Отож діяння їх, подвиги і трагедії, є і навіки залишаться невід’ємною часточкою нашої історії. Як невід’ємною часточкою цієї історії залишається доля князя і талановитого полководця Мезамира.
