Держава державних людей є таке село – новокарбівка!

Свого часу наша газета вже розповідала про нелегке сучасне буття невеличкого села Новокарбівки, що в Любашівському районі («Новокарбівка: село з козацькою душею», «ОВ» від 28 травня 2005). Ішлося тоді про засноване місцевою козацькою організацією на чолі з городовим отаманом, сотником Віктором Мазуренком фермерське господарство «Обрій», яке виникло на руїнах колишнього колгоспу «Батьківщина», на руїнах села, на руїнах надій місцевого селянства. І ось сьогодні наш спеціальний кореспондент повертається до цієї розповіді.

Нехай нікому не спаде на думку вважати, що, коли я пишу “на руїнах”, то це я вдаюся до образного порівняння, чи до публіцистичного перебільшення. Коли я вперше побував у цьому селі, в мене склалося таке враження, що тут пройшлася орда хана Батия. Майже половина хат у цьому селі або вже зруйнована, або перебуває в стадії руйнації, або чорніє, покинута напризволяще, прорізами вибитих вікон.

В самому центрі села: бовваніє недобудована двоповерхова цегляна школа, яку поступово розбирають місцеві “видобувачі” цегли та бетонових плит; а неподалік так само чорніють руїни недобудованого тваринницького комплексу, а ще – руїни якихось комор, механізаторського двору і всього іншого, що колись становило основу економіки, добробуту, основу самого сільського буття. Всього за три кілометри від села день і ніч гуркотить Київська траса, але це три кілометри бездоріжжя; зовсім поруч пролягає магістральний газопровід, але в селі газу нема і навряд чи в найближче десятиліття, як запевняють мене селяни, з’явиться. Колись тут був водопровід, але він уже не діє. Колись тут був фельдшерський пункт, але він давно зачинений, тому що нема фельдшера.

За два з половиною роки, що минули після появи тієї статті, в Новокарбівці мало що змінилося, хіба що покинутих напризволяще та напівзруйнованих хат побільшало, та ще ставок – єдина радість дітвори і рибалок – загинув. Я мав розмову з Новокарбівським сільським головою Надією Мушинською, чув відгуки про неї місцевих мешканців. Як сільський голова, вона – на своєму місці, старається, вболіває за долю села і селян. Але до сільради входить сім населених пунктів (сіл і хуторів): Новокарбівка, Червоний Яр, Дмитрівське, Чайківське, Сирівське, Бобрицьке, Шкарбинка. А що за цим? А за цим: доріг нема, транспорту (ні сільського, ні в голови) нема, газифікації нема, водогону нема, освітлення вулиць нема, магазину госптоварів нема, зв’язку між селами нема...

А головне, з ким у сільської голови може бути зв’язок у цих селах? Адже сучасні сільради створювалися під радянську структуру: коли в кожному селі був колгосп чи радгосп, а в кожному невеличкому селі чи хуторі – бригада колгоспу чи відділок радгоспу. Тобто, навіть у найменшому селі був номінальний господар – бригадир чи керуючий відділком. А за цими людьми стояли: техніка, будівельні бригади, контори з телефонами чи радіозв’язком. А ким керує сільський голова (не тільки в Новокарбівці, а взагалі) зараз? Хіба що депутатами, та й то номінально. А хто керує кожним конкретним селом? А нема там керівника-господара. Не передбачено ні старости (хоча б на громадських засадах), ні якоїсь іншої відповідальної посади. От і думай: як можна керувати такою сільрадою, таким районом, такою державою?!

Новокарбівці ще й пощастило, що в 2000 році в гинучому селі з’явилося козацьке фермерське господарство “Обрій”, створене трьома братами – Віктором (голова господарства), Сергієм та Василем Мазуренками, і кількома їхніми земляками. Я абсолютно переконаний, що якби не троє цих, з місцевих, у любові до села та землі вихованих, молодих чоловіків, від Новокарбівки вже, мабуть, залишилася б тільки згадка; ну, може, ще черговий вимираючий хутір, яких тепер безліч.

Починали брати Мазуренки, як і всі засновники подібних фермерських господарств, – скромно і тяжко. Першого комбайна свого складали на полишеному машинному дворі буквально з металобрухту. Те ж саме було і з першим трактором. Віктор Мазуренко поступово віднаходив свою нішу у сільському виробництві, налагоджував зв’язки, підбирав ті посівні культури і ті види тваринництва, які виявлялися найбільш рентабельними і пристосованими до місцевих умов. Скажімо, спочатку акцент робився здебільшого на зернових, але погодні умови на Любашівщині складні – то засухи, то буревії, тому, щоб підстрахуватися, засновники “Обрію” поступово створили цілий тваринницький комплекс, в якому вже налічується понад 150 свиней, приблизно стільки ж овець, 47 корів; зараз планують створити і невеличку племінну конеферму. Нещодавно засадили солідну площу виноградником. На 710 гектарах землі господарюють дев’ять тракторів, два комбайни та кілька одиниць всілякої іншої техніки. Тепер у господарстві на постійній основі працює 24 односельці Віктора Вікторовича, ще кількох залучають на певні сезонні роботи.

Як і про будь-яке інше господарство, про це можна багато говорити з цифрами та фактами в руках: скільки надоїли, скільки накосили, який виторг мали. Але в розмові з Віктором Мазуренком ми пішли іншим шляхом, торкаючись тих чинників, які сприяють становленню господарства і тих проблемних моментів, які цьому заважають. Так, переймаючи зруйноване господарство від колгоспу “Батьківщина”, фермери разом з цими руїнами прийняли на себе ще й 174 тис. грн боргу. І скільки довелося “попітніти”, щоб із цього, нав’язаного їм державою, боргу вийти! Але чому подібні борги повинні лягати на плечі фермерів. Чому держава не подбала про компенсацію їм.

У селі зараз повно працездатних людей, але знайти додаткові робочі руки дуже складно. Погану послугу селянству робить держава, бездумно подаючи “допомогу з безробіття” молодим людям, яких на мотузці не затягнеш на поле, на ферму та на інші сільські “робочі місця”. А подивіться, що зараз робиться з “одинокими матерями”. По навколишніх селах вже з’явилося чимало сімей, які навіть справляють весілля, але не реєструють свій шлюб у РАГСі. Чому? Тому що не вигідно! Маючи в хаті молодого чоловіка, ця молода мати біжить до сільради і вимагає дати довідку про те, що вона “одинока мати”, адже світить солідна допомога. І хай-но сільський голова спробує не дати такої довідки! Але ж цим ми руйнуємо основу селянства – міцну сільську родину, розбещуємо молодь, привчаємо до легкого життя за рахунок інших.

А коли вже припиниться на селі грабіжницька операція “Металобрухт”? Сотні молодих чоловіків по навколишніх селах добувають собі гроші “на випивку”, розкурочуючи та перетворюючи на брухт все, що тільки має в собі метал: сільськогосподарську техніку, електродроти, всілякі баки, люки, бідони, словом, усе, що тільки вдається вкрасти – крадуть і несуть на пункти прийому металобрухту! От фермер і запитує: а чи не час закривати цю “лавочку”?

В центрі села господарство збудувало недороге кафе – з телевізором, каміном, кондиціонером. У цьому ж приміщенні – магазин, в якому буханець хліба можна купити всього за гривню 50 коп. (одесити можуть позаздрити цьому); є в господарстві своя пекарня і своя олійня. А саме це кафе стало справжньою базою культури на селі. Але, дбаючи про розвиток свого села, фермер Мазуренко запитує себе і нас: а чому йому не допомагають у цьому районне управління агропромислового розвитку і багато інших відомств району та області, які покликані займатися розвитком села? Чому всі чатують на те, щоб він десь, у чомусь, за недосвідченості своєї, спіткнувся. Отоді всі негайно навалюються на бідного фермера: податкова, КРУ, міліція, прокуратура, санепідстанція, десятки інших інспекцій та владних структур (у нашій державі діє 40 перевіряючих структур!), отоді вони всі в Новокарбівці, отоді вони “всі при ділі”!

Як це так склалося в нашій державі, що всі владні та контролюючі структури націлені не на те, щоб допомогти, підказати, підправити, а на те, щоб обов’язково задушити штрафами, розтерзати перевірками та “наїздами”, всіляко принизити та показати свою владу? Невже в райцентрі не розуміють, що засновникам “Обрію” та іншим, їм подібним, господарникам це може набриднути? Розпродавши майно, вони покладуть кошти в банки під проценти і якось кінці з кінцями зводитимуть. Але що тоді буде з Новокарбівкою та сотнями інших сіл?

Як поєднати застарілу структуру сільської влади із сучасними формами фермерського господарювання – ось проблема, над якою міркують сьогодні тільки такі, як фермер Мазуренко та його колеги. А треба – час уже – думати всім нам. Якщо тільки хочемо врятувати українське село.

Выпуск: 

Схожі статті