Виповнилося десять років з того дня, коли відійшов до іншого світу видатний співак Артур Айдінян, життя якого нерозривно пов'язано з Одесою
У холодній залі провінційного кінотеатру дівчинка, затамувавши подих, співпереживала сліпому грецькому співакові, який співав з екрана. Його голос ніби лився з небес – таким чистим був він. У фіналі до співака повертається зір!
Подумати лише – цією дівчинкою була я, а картина йшла рівно півстоліття тому. Перипетії нескладного сюжету забулися, але ім'я виконавця головної ролі, який підкорював своїм бельканто, врізалося в пам'ять назавжди – Артур Айдінян. З того часу я ловила кожен його виступ по радіо. Тоді я ще не знала, що сюжет фільму багато в чому автобіографічний, що містом, де він хай не на сто відсотків, але все ж таки почав бачити, була Одеса.
Розповіла мені про те кілька років тому ветеран журналістики Тамара Олександрівна Бунякіна. Вона з хвилюванням згадувала перший концерт артиста у Одеському оперному: «Він співав арії із опер, романси, неаполітанські пісні. Зала вибухала оплесками».
А зовсім нещодавно я знову дивилася фільм «Серце співає», випущений у 1956 році. Й знову насолоджувалася співом. Показував фільм син співака, Станіслав Артурович, мистецтвознавець, літератор. Як і батько, взимку він живе у Москві, а літо проводить у нас. Фільм відкрився для мене із нового боку. Знятий за сценарієм Маро Єрзикян режисером Мелік-Авакяном на Єреванській студії, він має прямий стосунок до Одеси. Тут знімалися сцени, які за сюжетом проходять у грецькому порту Салоніки. Упізнаються обриси берегів, лірично тепло знято Грецьку вулицю. На сцени в портовій таверні запрошені були одесити. Час тоді був напівголодний, і адміністратор у паніці кричав: «Масовко, не їжте реквізит!»
Народився Артур Айдінян у 1923 році в Салоніках, де жила їхня сім’я – вихідці із Вірменії. Батько привів сина в хор вірменської церкви, і зазвучав під її склепіннями янгольський голос. Співав Артур і на міському радіо під власний акомпанемент на гітарі. Відомий у минулому співак Доменіко Россі вже тоді зрозумів, що в підлітка «діамант у горлі», й почав навчати його високому мистецтву бельканто.
Хто знав, що на порозі лихо?
Розпочалася війна, німецькі війська окупували Салоніки. Юнак разом із товаришами вступив до лав руху Опору. Але якось Артура схопили на вулиці. Після допиту з тортурами у гестапо він почав швидко втрачати зір.
Після війни радянський уряд почав закликати вірменів, розкиданих по світу, повернутися на історичну батьківщину. Юнак почав навчатися у музичному училищі, потім закінчив Єреванську консерваторію.
Перша операція майже не поліпшила зору. Але сталося диво: до Єревана приїхав із Одеси вже тоді відомий у світі хірург-офтальмолог Володимир Філатов, щоб таємно обвінчатися у центрі вірменської християнської віри із Варварою Василівною Скородинською. Він оглянув Айдіняна й запросив його до Одеси на повторну операцію. Тим самим лікар-чарівник круто повернув його долю.
У клініці було зроблено операцію, яка істотно поліпшила зір артиста. Лікар залишився близьким його другом протягом усього життя, відвідував його виступи. А на честь 80-річчя свого рятівника співак дав цілий концерт.
Айдінян багато співав в Одесі – у театрах, філармонії, в політехнічному інституті, у клініці Філатова, для своїх підшефних – працівників порту. Виступав він і в інших містах Союзу. Й скрізь концерти супроводжувалися захопленими оплесками. Записи на радіо зробили Артура улюбленцем усього народу.
Творчість Айдіняна виблискувала усе новими й новими гранями. Він готував на рік по дві-три сольні програми. Лірико-драматичний тенор, яким він досконало володів, дозволяв йому виконувати арії із класичних опер, вірменські, грецькі, італійські пісні, романси композиторів різних епох. Чарувала його свобода виконання, польотність звуку, тонкість фразування, багатство тембрових відтінків. Він досконало володів чарівною візерунчатістю кантилени.
У 1956 році співак здобув звання лауреата та першу премію на Всесоюзному конкурсі вокалістів. А наступного року познайомився з одним із провідних тенорів світу – Тітто Скіппа. Мільйонер, власник ультрасучасної студії звукозапису, він запросив співака на запис. На жаль – його не випустили із країни. І з Канади, де Айдінян встиг дати два концерти у Монреалі на «Експо-67», терміново відкликали. То ж світова музична громадськість, на превеликий жаль, не змогла дізнатися про співака – одного із видатних тенорів ХХ сторіччя. Навіть звання народного артиста присвоєно йому було лише у Вірменії.
Яким би успішним співак не був у Москві, де б не гастролював, влітку він повертався до своєї Одеси.
Голосу Артур Михайлович не втратив до останніх днів. Іноді співав, частіше слухав записи видатних оперних виконавців, стежив за новинами. Залишався відкритою, привітною людиною.
Після другого інфаркту співак не зміг одужати. Одеса попрощалася зі своїм улюбленцем. Поховали його на вірменській ділянці Другого християнського цвинтаря. На пам'ятнику із чорного мармуру увічнено ім'я Артура Айдіняна, співця радості та любові.
