В Іллічівську відкрилася персональна виставка робіт Михайла Заяця. Так художник відзначає своє вісімдесятиріччя
Творчий шлях Михайла Степановича довгий, та не рівненький. Лише у 73 роки відбулася його перша персональна виставка, і то не сам набивався, а добрі люди подбали. Величезний зал займали полотна, на яких була відображена природа у різноманітних її проявах. Тоді колеги і, головне, шанувальники живопису побачили, який самобутній майстер перебував у невідомості. Пензель його кладе фарби на полотно невимушено. За цим прочитуються і талант, і професіоналізм, і оригінальний погляд на світ. З тих пір художник постійно бере участь у міських і обласних виставках.
Так трапилося, що займатися живописом Заяць тривалий час міг тільки уривками. Понад два десятки років пробігли в кипінні справ і пристрастей. А до того був Всесоюзний державний інститут кінематографії, знаменитий ВДІК. Юнак із закарпатського Рахова навчався у маститих живописців. У професійному плані підготовка художників кіно була ґрунтовною. Їм давали творчу свободу, але вимагали. Ескізи до фільмів і вистав розглядалися як роботи, що мають самостійну художню цінність. Спілкування з дуже цікавими людьми, дух відлиги, що вже зароджувався, сформували творчі установки художника, що у 1957 році був направлений на Одеську кіностудію. То був час розквіту студії. Михайло вже незабаром став художником-постановником. Він працював над фільмами «Іноземка», «Наш чесний хліб», «Людина грає на трубі», «Шторм». Створював фільми в співдружності з режисерами Кірою й Олександром Муратовими, Вадимом Костроменком. Особливо запам'яталася робота з молодим режисером Станіславом Говорухіним. Найясніші спогади залишилися в Заяця про зйомки фільмів «Вертикаль» і «Білий вибух». На них панувала атмосфера творчого пошуку, товариськості. Михайло швидко вписався в колектив. Вирізняло його лише одне: на світанку, коли всі ще бачили сни, він йшов на етюди. Як добре, що вони збереглися! Частина з них репрезентована на нинішній виставці: суворе кам'яне громаддя, стрункі золотаві сосни, незвичайно свіжа трава в долинах, бурхливі струмки, білий сніжний килим...
Художник-постановник у кіно – це і еліта, і чорнороб. Йому доводиться самому пиляти і стругати, фарбувати і спрямувати роботу підмайстрів. Та ще в умовах страшного дефіциту в ті роки – діставати матеріали. До того ж, як правило, плутанина, хаос панують на знімальному майданчику. А Михайло Степанович саме любить порядок, розумну неспішність. Втомився він від кіношної метушні і сказав: «Тікаю!». Але ж було це тридцять років тому, коли найвищим критерієм оцінки роботи вважався один запис у трудовій книжці: «Прийнятий». Піти так, у нікуди – чи не божевілля?
А Заяць обрав самотність. Почав будувати під Іллічівськом, у Санжійці, будинок. Будував довго, але надійно. Не погребував роботою колгоспного художника-оформлювача. Заклав виноградник на сто сортів. Розвів море квітів. У заповітній кімнаті поставив мольберт.
– За довге життя в місті я відвик від природи, – говорить Михайло Степанович. – А тут я з нею зливаюся. Вона мені підказує, що робити, як жити. Але природа відкривається людині на таку глибину, яку він здатен побачити. І передати на полотні художник може тільки те, чим сповнена його душа. Мої незаймані полотна чекали свого часу, і він настав. Мені не потрібно ходити далеко. Що може бути чудовіше від того, що мене оточує?
Полотна Заяця світлі і трохи наївні, як він сам. Про що б він ні говорив мовою живопису – він говорить про радість буття. Природа дарує йому і сюжети, і творчу налаштованість. Кавказ, Крим, Гуцульщина, Волга, рідне Причорномор'я – всюди він відчуває з нею споріднення. Незаймана краса, ще не знівечена жорстокою рукою і сліпим серцем, змушує схилитися перед її величчю. «Творець – природа» – так називається одна з робіт виставки, і в цій багатозначній назві проявляється кредо живописця. Глядачі, переходячи від полотна до полотна, ніби насправді спостерігають картину творення навколишнього середовища. Він живий, цей світ. Кожен листочок і кожен пелюсточок тріпочуть, будь-яке дерево лине вгору, до небес. Самотній соняшник – маленьке сонце.
Потрібно бути справжнім майстром, щоб створювати такі полотна. Михайло Степанович іноді пише широким мазком, узагальнено, іноді грає переливами тонів. «Зима в Карпатах» – одна з найвражаючих робіт на виставці. Вражає художницька зіркість автора, що бачить у шарах снігу нескінченну безліч відтінків; стара дощата огорожа, виявляється, не просто сіра, а бузкова, коричнева, з жовтизною, з рожевим відблиском...
Санжійка, улюблена, десятки разів зображена Заяцем, стала маленькою Меккою для його численних друзів – художників, режисерів, музикантів. Тут проходять пленери, а на веранді будинку – вернісажі. У Михайла Степановича останнім часом почали слабнути зір і руки, але не слабне спрага працювати. Щоранку виходить він на ґанок і заново відкриває світ, що так і проситься на полотно.
