П’ятдесятиріччя щасливого подружнього життя святкують Петро Гаврилович та Єфросинія Трохимівна Шлікарі. Піввіку тому, десятого листопада 1957 року, відбулося їхнє весілля та вінчання у Гвоздавській церкві святого Архистратига Михаїла. Звичайно, сільські урочистості не були такими розкішними, як у нинішніх молодят. Не було кортежів, феєрверків та весільної мандрівки. Та працелюбство, терпіння, взаємну підтримку, душевність, любов вони пронесли крізь роки.
Глава сім’ї Шлікарів – Петро Гаврилович – народився 1934 року в селі Шлікаревому.
Семирічним хлопчиком разом з матір’ю, братами і сестрами провів батька на Велику Вітчизняну війну і більше його не бачив. У воєнне лихоліття їхня багатодітна сім’я ледве вижила. По війні розпочалися трудові будні. Десятирічним Петро вже розпочав свій трудовий шлях. Носив косарям воду, а вони, віддячуючи, інколи частували куснем хліба або вареним яйцем. Соромився, але, дякуючи, брав, бо ситим не завжди доводилося бути. В школі навчався лише взимку, а влітку працював конюхом. У найскрутніший для родини період матері навіть довелося продати будинок, щоб разом з дітьми не померти з голоду, і вони залишились просто неба. Кільком таким знедоленим сім’ям сільська рада виділила стару конюшню для тимчасового проживання. Саме те злиденне життя і важка праця вигартували у Петра бажання швидше “вийти в люди” і знайти кращу долю.
Тож, після закінчення Мигаївського технікуму юнак поповнив ряди Радянської Армії, де освоїв професію авіамеханіка. Після служби бравий солдат зустрів свою другу половинку в образі сімнадцятирічної миловидої Фросини з сусіднього села Гвоздавки-Другої. Невдовзі молодята побралися, і відразу їхнє сімейне життя набуло яскравості, наповнилось мріями та планами. Плекали своє подружнє щастя ніжно і лагідно, за що лелека винагородив молодят первістком Леонідом. Правда, тішитись дитиною не було змоги, бо потрібно було працювати, щоб заробити на будівництво власного житла. І молода матір Єфросинія Трохимівна пішла на роботу в поле, а малюка, майбутнього підполковника міліції Леоніда Петровича, доглядала сусідка.
Сам Петро Гаврилович вдень і вночі невтомно трудився трактористом і комбайнером на ланах колгоспу імені Радянської Армії. Кілька років сумлінної праці було покладено на заробіток коштів, щоб закупити необхідні будматеріали. Невдовзі нова оселя виросла на мальовничому гвоздавському пагорбі поблизу церкви. Допомагати приходило мало не все село. Раніше люди були дружнішими і усією громадою допомагали один одному.
Здійснилися заповітні мрії родини Шлікарів. Вони побудували будинок, народили сина, а в новій оселі народилася й донька – майбутня вчителька Олена Петрівна. Залишилося ще посадити дерево. Згодом плодові дерева та виноградник саджали уже вчотирьох.
Петро Гаврилович був шанованою людиною на селі. Люди обрали його бригадиром тракторної бригади. А коли побудували майстерню з ремонту сільгосптехніки, йому доручили вести там справи. Та найдовше П.Г. Шлікар трудився завгаром у колгоспі ім. Ілліча, близько 100 автомобілів було під його доглядом. Водіями працювали молоді сільські хлопці, для яких він став справжнім наставником і які й досі згадують його з теплотою і великою повагою.
Не відставала від свого чоловіка й Єфросинія Трохимівна. Будучи ланковою, вона за перевиконання плану зі збирання цукрових буряків була нагороджена орденом “Знак Пошани”. Згодом перейшла працювати в сільраду, де вела облік військовослужбовців.
В цілому подружжя Шлікарів натхненно трудилося, за що обоє були нагороджені численними почесними грамотами, орденами та медалями. Та головним для Петра Гавриловича і Єфросинії Трохимівни були і залишаються повага людей і той спадок, який вони залишили своїм нащадкам. З живим вогником в очах глава сім’ї ділиться враженнями, як радісно їхати селами і бачити поля, які обробляв, дитсадок, майстерню, будинки, які своїми руками будував, церкву, яку разом з односельцями не дали зруйнувати. Радісно й за те, що у важку хвилину Господь допоміг їм виховати і дати вищу освіту своїм дітям, діждатися чотирьох онуків.
Зараз подружжя Шлікарів мешкає у Любашівці поблизу дітей, бо здоров’я забрала важка праця. Мають гарних сусідів, тримають зв’язок зі своїми односельчанами.
– Пенсійний вік цікавий по-своєму, – міркують ювіляри. – А найголовніше те, що ми удвох. Згадуємо минуле, як колись їхали з поля на машині й співали, як весело жили й працювали. Тішимося своїми онуками: найстарший Дениско вже працює митником, наймолодший Дмитрик ще школяр, а Іринка та Ліночка – студентки. Сподіваємося вибавити ще й правнуків. З нетерпінням чекаємо весіль старших онучат, але вони чомусь не поспішають з цим, як колись ми. А в цілому на життя гріх скаржитися, бо до розкоші не звикали, а діти та онуки – це наше найбільше надбання. Звичайно, хочеться, щоб і нинішнє покоління було культурним, взаємоввічливим, терплячим, щоб діти та онуки у злагоді та любові прожили б у парі до своїх золотих весіль.
