Як ми вже повідомляли, недавно відбулася прес-конференція заступника начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області Валентини Крутякової, провідною в якій стала проблема «Стану водних ресурсів Одеської області». Відштовхуючись від питань, які були порушені на цій прес-конференції, наш спеціальний кореспондент подає сьогодні нотатки, пов’язані з проблемами придунайських озер, з якими водночас пов’язано чимало проблем всього Придунайського краю.
Низка придунайських озер, які розташовані майже вздовж усієї української берегової лінії Дунаю, поєднуються з пониззям та гирлом ріки в єдиний природний та гідротехнічний ансамбль. Цих великих і маленьких озер та озерець чимало, тому назвемо найпомітніші з них: Кагул, Ялпуг, Китай, Кугурлуй, Сасик, Катлабух, Картал... Причому кожне з цих озер має свої особливості, свою долю; і кожне в той чи інший спосіб пов’язане з Дунаєм.
Майже для всіх них знаковим став 1965 рік. Чому саме він? До цього року озера Кагул та Ялпуг-Кугурлуй були з’єднані протоками з самим Дунаєм, а Катлабух та Китай – з одним із рукавів; і водний режим у них визначався режимом самого Дунаю. Але, як зазначається в довідці, яку було надано журналістам перед цією прес-конференцією, “в 1965 році, після завершення будівництва на протоках каналів та шлюзів для регулювання обсягів та рівнів води в озерах, які перетворилися на водосховища, водообмін з Дунаєм значно зменшився. Все це призвело до суттєвих змін природного режиму озер.
Для наповнення водою Придунайських водосховищ існують підвідні канали, які з’єднують водосховища з рікою Дунай. Наповнення водосховищ проводиться самопливом під час проходження паводків до відміток нормального підпірного рівня кожного водосховища. У літній період вода з водосховищ використовується на зрошування та водопостачання. В осінньо-зимовий період канали працюють на скид води до рівня метрового об’єму, згідно з правилами, або відміток, встановлених Міжвідомчою комісією. На підвідних каналах збудовані шлюзи-регулятори, за допомогою яких регулюється рівневий режим Придунайських водосховищ”.
Тобто, як бачимо, в 1965 році сталося те, що нерідко стається в наш цивілізований технократичний вік: людина втрутилася в природне поєднання Дунаю та породжених ним озер. При цьому вона не лише взяла під свій контроль поєднувальні протоки, але й порушила природні параметри їх функціонування, змінюючи з допомогою шлюзів-регуляторів, обвідних дамб та помпових станцій, які займаються перекачуванням води, віками усталений режим водообміну між рікою та озерами, мінералізацію озер та їх паводкові характеристики. Одні поціновувачі цієї ситуації радіють з того, що своїм розумом та працею людина внесла у взаємини Дунаю та придунайських озер певну гармонію, гарантуючи їх виживання за будь-яких кризових умов – згадаймо, як минулого літа ми всією громадою рятували озеро Китай, яке вижило тільки завдяки роботі помпових станцій, які почали закачувати в озеро дунайську воду. Інші ж, навпаки, вважають, що подібні втручання неприпустимі; що не слід підправляти природу, вона сама визначає оптимальні варіанти і знаходить оптимальні рішення. І, як на приклад такого нерозсудливого втручання, посилаються на трагедію озера Сасик, про яку на сторінках нашої газети вже не раз мовилося, і до якого ми ще звернемося в окремій статті.
Сперечатися з цього приводу можна скільки завгодно, але все одно виявиться, що істина десь посередині. Тут випливає один нюанс: коли природа формувала свої принципи, вона, на жаль, не врахувала той цивілізаційний натиск, який ми здійснюємо на ці озера і на сам Дунай, тобто не зроблено було поправки на величезні обсяги води, які ми втрачаємо на зрошування та інші господарські потреби; не внесено цих поправок і на зміну клімату. Щоб уявити собі, який обсяг регуляторної діяльності здійснюється зараз на придунайських озерах, досить вдуматися в дані вже відомої нам міжвідомчої комісії, з яких випливає, що “для встановлення рівневого режиму придунайських водосховищ на осінньо-зимовий та весняний періоди, щорічно здійснюються спуски в обсязі 136 – 800 млн м3 та наповнення в обсязі 1000 – 1470 млн м3”.
Отож, подобається це Природі чи ні, але у взаємини між рікою та озерами ми вже втрутилися, вбачаючи в цьому втручанні цілком очевидну економічну вигоду, оскільки наші озера справді перетворені на... водосховища. Інша річ, що господарювання наше повинно визначатися тапер науково обгрунтованими підходами до екології та економіки цих озер. Скажімо, в історію з відмиранням озера Китай, катастрофічне обміління якого викликало масу проблем у місцевих жителів, у рибалок та в мисливських господарствах, виразно проглядаються два фактори: об’єктивний, адже була жахлива засуха, отож Дунай і Китай-озеро страшенно обміліли; і суб’єктивний: помпова станція простоювала, оскільки на перекачування води з Дунаю не було коштів, яких вимагали енергетики.
А на запитання журналістів, які ще проблеми висвітлюються на досвіді регулювання життєдіяльності озер, Валентина Крутякова відповіла досить конкретно:
– При використанні ресурсів Дунаю, справді мають місце певні проблеми, головними з яких є: замулення підвідних каналів придунайських водосховищ, яке не дозволяє здійснити потрібний водообмін і забезпечити якість води, необхідні для іригації, водопостачання та рибного господарства; руйнування захисних дамб вздовж Дунаю, яке створює небезпеку паводкових руйнувань на прилеглих територіях. До складу загального фронту обвалування зі сторони Дунаю входять також шлюзи-регулятори. Комплекс захисних споруд на річках та водоймах є недостатнім і потребує значної реконструкції та перебудови. Більша частина захисних гідроспоруд будувалася для розв’язання локальних проблем, і не становить єдиного комплексу, розрахованого на надійний захист від катастрофічних паводків.
Уже зараз помітне серйозне занепокоєння станом озер і в населення, що живе на його берегах, і в обласного керівництва, та в уряду. Воно позначилося на пунктах ухваленої в березні 2004 року Постановою Кабміну “Програми комплексного розвитку Українського Придунав’я на 2004 – 2010 роки”. Безсумнівно, в цій програмі чимало позитивного, якісь положення її в той чи інший спосіб зреалізовані. Але ще й зараз, вступаючи в 2008 рік, можемо зазначити, що на долі самих озер ці пункти якимось особливим чином не позначилися.
Якої б проблеми ми не торкнулися в розмовах з головами сільрад та місцевим районним керівництвом – скарга одна: нема коштів, нема (бо ж воно катастрофічно недостатнє) державного фінансування. Насправді ж, проблема в тому, що жодне з цих озер не має свого економічно та юридично повновладного господаря, який би вмів віднаходити і потрібні кошти, і підтримку громадської думки, й вигідні еколого-економічні проекти. І над цим слід думати вже зараз, не чекаючи завершення терміну дії нинішньої державної програми.
